Диригент

Дюпре відступив до воріт, за якими простиралося бездонне небо — настільки чорне, що, здавалося, світанки лишилися в іншому житті й більше ніколи не настануть. Він націлився кудись надвір і вистрелив. Прикріплений до дула пістолета ліхтар окреслив сліпучу дугу в повітрі. Пролунав страшний гуркіт. Тісний простір поглинув звук, створивши дивний акустичний ефект свистячого потоку повітря, що моментально оглушив присутніх і змусив їх розвернутися до Дюпре. Коли всі сфокусували на ньому погляд, він нічого не сказав їм, хоча Амая сумнівалася, що вони розчули би його слова через гудіння у вухах, подібне до того, що спостерігається при зміні рівня артеріального тиску. Дюпре підніс палець до губ, закликаючи їх мовчати. Потім він переступив через тіло чоловіка й повільно рушив туди, де зачаївся хлопчик. Він сів навпочіпки таким чином, що його голова опинилася прямісінько під дахом. Стараючись не засліпити малого яскравим світлом, агент мовив до нього стишеним голосом:

— Ми з поліції. Прийшли допомогти вам. Припини плакати й послухай мене. Чи є ще хтось у будинку?

Хлопчик замовк і кивнув у бік сходів.

— Гаразд. Я зрозумів, що внизу хтось є. А нагорі нікого немає? Там ніхто не сховався?

Хлопчик заперечно мотнув головою і знову вказав на сходи.

— Він торкався тебе? — спитав Дюпре, тицьнувши пальцем собі в груди.

— Ні, тільки дідуся.

— Добре. Залишайся тут, — звелів Дюпре, зводячись на ноги. Він поклав зброю у кобуру і перемкнув увагу на стареньку. Взяв її за плечі, відсунув від Шарбу, розвернув обличчям до себе й лише тоді запитав: — Скільки їх було?

— Він забрав дівчат, — плачучи, відказала вона.

— Хто забрав дівчат? — поцікавився Дюпре, не підвищуючи голосу.

Його стратегія спрацювала. Хоча жінка досі була нажахана, вона вже не кричала. Відповіла спокійно:

— Самеді. Їх викрав Самеді.

Збентежений, Шарбу втрутився в розмову.

— Самеді?

— Самеді. Барон Субота. Le criminel. Злочинець. — Жінка знову зайшлася криком. — Самеді забрав моїх дівчат.

Дюпре та Булл обмінялися промовистим поглядом і кивнули. Амая глипнула на Джонсона з німим запитанням. Їй набридла їхня гра. Останні два дні вона постійно спостерігала за тим, як вони багатозначно дивляться один на одного і вживають якісь зашифровані слова. Що це, в біса, означало? Не підлягало сумніву, що диригент тут ні до чого. Не менш очевидно, що ці двоє — як Дюпре, так і Булл — чекали, що найближчими днями трапиться щось подібне.

— Вони внизу? Втекли через підвал? — Дюпре розпитував стареньку.

— Вони пішли й забрали дівчаток. А мій чоловік... — вона вказала на розпростерте тіло, — вистрелив в одного з тих демонів. Вони пішли без нього, а він сховався внизу. Я знаю, що він там, бо чую його шарудіння. Він не втік би далеко після того, що зробив мій Генрі. Їх не можна вбити, але мій чоловік знешкодив потвору. — Вона з гордістю розвернулася до Генрі. — Ось чому вони мало не вбили його.

— Скільки років вашим дівчаткам?

— Вісім і дванадцять. Анія і Белла. Мої онучки, сестри Джейкоба. — Вона вказала на темний куток, де зачаївся хлопчик. — Самеді забирає лише дівчат. Йому потрібна кров незайманих. Він хоче з’їсти їхні серця.

Покосившись на Дюпре, Булл кивнув у бік сходів.

Шарбу хитав головою туди-сюди, слухаючи незрозумілі пояснення старенької. Він був явно ошелешений тим, що Дюпре та його напарник вірили їй.

— Якого дідька?.. Можна дізнатися, навіщо?..

— Замовкніть, — суворо наказав Дюпре й знову зосередив увагу на жінці. Здивована такою реакцією, Амая глянула на нього. Потім підійшла до потерпілої і спробувала заспокоїти її:

— Сеньйоро, скільки чоловіків унизу?

— Один. Генрі вистрелив у нього і влучив у ногу. Інші покинули його. Він там. Я чую, як він ворушиться. — Вона тремтіла, не відриваючи очей від сходів.

— Добре подумайте. Чи є інший вихід звідти?

— Ні. Ми забили дошками двері та вікна, а самі сховалися нагорі. Будинок дуже старий. Цей прохід на дах був збудований як укриття під час повеней.

Дюпре витягнув пістолет і запалив ліхтар, після чого спрямував униз і те, й інше. Вода піднялася до першого прольоту, туди, де сходи звертали вбік і губилися у темряві. Цівка крові підтверджувала оповідь свідка. Судячи з обсягу пролитої рідини, поранений зловмисник мав от-от померти від крововтрати. Дюпре теж розчув дивний звук.

Плескіт, подібний до того, що лунає, коли людина умиває обличчя або хтось дуже худорлявий крокує ледь зволоженим піщаним берегом. Від його рухів піднімалися хвильки, що розходилися довкола, виштовхуючи каламутну воду з наступної сходинки. Дюпре розвернувся до жінки й прошепотів, вказуючи в глиб горища:

— Я хочу, щоби ви підійшли до свого чоловіка та онука й тихенько сіли там. Зрозуміло?

Навдивовижу мовчазна й покірна, жінка кивнула, відійшла назад і влаштувалася поряд зі старим, який важко дихав.