Диригент

На панелі задзеленчав дзвоник — побажання зупинитися і відпочити, подолавши наступні двісті миль. Бред Нельсон глянув на годинник. Десь за годину він доїде до будинку своєї дружини. Сара та діти, либонь, сплять або почали прокидатися і вже збираються виходити: вона — на роботу, а вони — до школи. Необхідно дістатися туди, перш ніж вони розійдуться; він сумнівався, що рішення, яке визріло в його душі, протримається до їхнього повернення. Нестримний порив підганяв його вперед, і цю енергію варто було використати якнайшвидше. Нельсон вимкнув сигнал на панелі й рішуче натиснув на педаль газу. Він не міг зупинятися зараз; провести репетицію за п’ятсот миль від будинку — це одна річ, а зовсім інша — втілити свій задум у життя. На вкритому шрамами обличчі промайнула крива посмішка. На нього очікувало непросте завдання, проте Нельсон знав, що має привід радіти. Недаремно він готувався до цього цілих вісім місяців.

44. Хаос

Лікарня «Черіті», Новий Орлеан

Вівторок, 30 серпня 2005 р., 6:37

Відділення невідкладної допомоги лікарні «Черіті» було затоплене. Поранених заносили всередину через розбите вікно на другому поверсі. ФБР повідомило працівників по рації, що прибули нові потерпілі, тож медичний персонал скупчився перед пошкодженим фасадом будівлі. Головна лікарка зачитувала вголос попередній діагноз і віддавала накази.

— Чоловік, сорок чотири роки, тахікардія, біль і стискання у грудях, ускладнене дихання, холодний піт, запаморочення, знепритомнів на шість хвилин, але прийшов до тями. Скидається на інфаркт. Пацієнт служить у поліції, брав участь в операції звільнення заручників. Палата один.

Десять рук підхопили знесилене тіло Дюпре. Агент був блідим мов стіна. Стримуючи біль, він стискав зуби, поки санітари допомагали йому улягтися на ношах. Джонсон вийшов із човна слідом за ним. Тим часом друга бригада готувалася транспортувати старого.

— Чоловік, вісімдесят років, аналогічні симптоми, хоча він не зомлів. Палата три.

Пацієнта успішно витягли. Його дружина та хлопчик теж зійшли на берег.

— Нас сповістили, що ви привезли поранену жінку, — мовила головна лікарка, продивляючись свої нотатки.

Булл указав на великий згорток у віддаленому кінці човна. Двоє санітарів піднялися на борт.

— Навіщо ви її прикрили? Надворі дуже жарко, вона задихнеться.

За останні два дні працівники лікарні бачили майже все: потопельників, людей, що страждали від зневоднення і задухи, пацієнтів із кульовими пораненнями, жахливими порізами на руках і ногах, різноманітними травмами та переломами. Але вони, безсумнівно, не очікували, що перед ними відкриється настільки моторошне видовище, коли один із санітарів відкинув ковдру. Запах плісняви заполонив усе довкола.

— Чорт забирай! — скрикнув чоловік. Він подався назад і, спотикнувшись, упав на спину.

— Та це ж труп! — ошелешено видихнув його товариш.

— Ні, вона жива, — заперечив Булл, уникаючи дивитися на неї. — Наполовину.

— Наполовину, — роздратовано повторив Шарбу.

Головна лікарка взяла контроль над ситуацією.

— Витягніть її! — звеліла вона. — Жінка невизначеного віку, відкритий перелом малогомілкової і великогомілкової кісток, організм зневоднений, надзвичайно виснажена. Не забувайте, нам повідомили, що йшлося про звільнення заручників. Я хочу, щоб ви опанували себе і ставилися до неї як до жертви. Ворушіться! Ми бачили і гірші випадки.

— Ні, ми не бачили нічого гіршого, — прошепотіла одна з медсестер.

Амая глянула у бік коридору. Джонсон уперто стояв на варті перед зачиненими дверима палати, де лікарі надавали першу допомогу Дюпре. Шарбу переймався транспортною проблемою: він переконував водіїв дозволити йому поставити човен у лікарняному гаражі, оскільки побоювався, що в інших місцях його вкрадуть. А Булл кудись пропав, відколи вони прибули до лікарні. От халепа! Як же їй кортіло поговорити з ним!

Вона роззирнулася довкола. Зали очікування облаштували як додаткові палати; ліжка, ноші, інвалідні візки були звалені докупи посеред приміщень або громадилися уздовж стін у коридорах. Стогони поранених і хрипи хворих зливалися у хмару гарячої пари, що нагадувала туманний серпанок — прозорий і зловонний. Кондиціонер не працював. Попри те що санітари відчинили всі вікна (а в деяких навіть вибили шибки), душна, спекотна атмосфера була нестерпною.

Раптом Амая угледіла хлопчика, якого вони привезли сюди. Він був сам. Сидів на підлозі, навпроти стійки реєстрації. Тримав у руках дві маленькі фігурки, проте не грався з ними. Погляд був спрямований у якусь невидиму точку на стіні. Дівчина вирішила пересісти поближче до нього, тим паче що звідти можна продовжити стеження за Джонсоном і бути в курсі того, що відбувається: двері палати були добре видимими. Вона принесла дві пляшки води, вмостилася біля хлопчика й передала йому одну з пляшок.

— Тебе звуть Джейкоб, правда?

Він кивнув.

Вона розмірковувала над тим, як заохотити його продовжити розмову. Аж тут Джейкоб мовив:

— А як тебе звуть?

— Амая. — Вона простягла йому руку.

— Яке дивне ім’я!

Вона усміхнулася.