Диригент

Дюпре спустився на дві сходинки й поплескав її по плечу, змусивши розвернутися на 180 градусів. Вона впала, застрягнувши між поруччям і сходовим маршем. Поки Амая та Булл цілились у жінку, Дюпре світив на неї ліхтарем згори. Стримавши огиду, він випростав затягнену в рукавицю руку і майже торкнувся її щоки. Жінка інстинктивно подалася назад, немовби побоюючись, що він її вдарить.

— Я не завдам вам шкоди. Просто хочу побачити ваше обличчя, — мовив він. Амая розрізнила в його голосі якусь нову, незнайому емоцію.

Почулося щось схоже на шипіння.

— Я...

— Вона щось сказала. Заговорила з нами, — мовила Амая до своїх напарників.

Всі замовкли, намагаючись щось розчути.

І знову до них долинув невиразний шепіт. Хрипливе зітхання.

— Я... по... померла.

Амая глянула на Дюпре поверх плеча Булла і голови жінки.

— Здається, вона сказала, що... померла.

Дюпре розсунув довгі пасма жорсткого, як солома, волосся і різким жестом закинув їх за її голову. Обличчя жінки було попелясто-сірим; туго натягнута шкіра нагадувала пергамент, що ось-ось лусне; на черепі було так мало плоті, що крізь щоки виднілися обриси зубів.

Сухі, потріскані губи були вкриті кіркою на кшталт герпесу, а величезні очі без вій ще більше розширилися через викид адреналіну. Найжахливішим був погляд: хоча її переповнював страх, очі мертвої риби залишалися порожніми, без жодного проблиску надії.

Дюпре став навколішки перед жінкою і зазирнув їй у вічі.

— Я померла, — повторила вона.

Дюпре спрямував промінь ліхтаря на її зіниці й пересвідчився, що вони майже не реагували на світло.

— Як вас звуть? Скажіть мені своє ім’я, — спитав він, підвищивши голос.

Тоді жінка зробила дивний жест, ніби щойно прокинулася або прийшла до тями. Сполошившись, вона різко підняла голову. Між набряклими губами показався білий язик, обліплений грибковим нальотом вершкового кольору. Бурі зуби ледве трималися на хворих яснах.

Губи злегка ворухнулися. Звідкись із глибин горла долинув низький звук, що вирвався назовні разом із потоком слини.

— Ме-е-дора...

Дюпре відчув запах могили з її рота. Нажаханий, він відступив назад.

— Це неможливо... я не вірю. — задихаючись, сказав Булл. Він відкинув пасмо волосся, що прикривало шию цієї істоти. Суха, зневоднена шкіра потемнішала через пурпурову пухлину, але, попри це, татуювання лишалося видимим. Її ім’я було викарбувано красивими літерами в стилі рококо. — Це Мéдора Ліретт. Боже милостивий! — пробурмотів Булл.

Жінка здійняла праву руку і вперлася п’ятьма довгими пальцями у груди Дюпре. Той недовірливо дивився на неї.

— Медора. Медора Ліретт, — повторив він.

Жінка відповіла йому ледь чутним, замогильним голосом:

— Басаґра. Я мертва. Так само як і ти.

Дюпре зблід і почав судомно ковтати повітря, неначе йому забракло кисню або ним опанувала раптова втома. Він упустив зброю, а разом із нею ліхтар, що осяював жіночу постать. Чоловік підніс праву руку до грудей, поклавши її на кістляві пальці Медори. Він анітрохи не сумнівався, що його схопив інфаркт, і збирався сказати про це, але вже був неспроможний говорити. Його обличчя змокло від поту, і він затремтів усім тілом, перш ніж знепритомніти й упасти горілиць.

43. Повернення

Флорида

Бред Нельсон сунув пальці під оправу окулярів і з силою протер перенапружені очі. Поїздка тривала багато годин. Чоловік мчав не зупиняючись, не зважаючи на систему контролю втоми, яка щонайменше тричі попереджала про необхідність перепочити. Він не міг дослухатися до цих порад і до того ж не бачив потреби, оскільки чудово почувався — лише почервонілі очі видавали, що він доклав величезних зусиль, подорожуючи на машині вночі.

Нельсон проїхав довгий шлях, але думав не про велику відстань, подолану за день, а про події, які змінили геть усе вісім місяців тому, однієї фатальної ночі у Ґальвестоні, про пекельні муки, що їх він витерпів, перш ніж психологічно підготуватися до змін. Переїзд до Ґальвестона виявився хибним рішенням. Усе було неправильним — тамтешнє життя, його робота, вплив того місця на його дітей і на його подружні стосунки. Весь його світ був ущент зруйнований через миттєву слабкість, і відтоді він мусив спокутувати провину. То була терниста дорога, повернення до самісіньких витоків у болісному процесі визнання і виправлення власних помилок. Він оступився, втратив контроль над собою і забув про святий обов’язок — керувати своїм життям. І зараз йому доводиться платити високу ціну за таку необачність.