Диригент

Дівчинка невтомно стрибала по уявних «класиках». З її рота випурхували хмаринки пари — у тому ж ритмі, що й фрази, які вона тихенько бурмотіла, рахуючи свої стрибки. На мокрому асфальті відбивалося жовте світло фар: якийсь автомобіль повільно проїжджав повз них. Ігнасіо звів очі до неба. Він не помітив, що на містечко опустилися сутінки, бо ліхтарі вже були запалені. Чоловік позирнув на годинник, подумки констатувавши, що система освітлення Елісондо збиває його з пантелику, змінюючи сприйняття часу. Потім він знову перевів погляд на дівчинку, осяяну помаранчевим мерехтінням церковних вітражів, і саме тоді вловив перший сигнал тривоги. Спочатку він не міг визначити причини свого занепокоєння, але чоловік, який щодня йде у гори з отарою овець — ласим шматком для хижаків, — має добре розвинений інстинкт самозахисту і завжди покладається на інтуїцію. Не попередивши жінок про свої підозри, він відступив на крок назад і обернувся, бажаючи краще бачити Амаю. Протягом наступних п’яти хвилин не відбулося нічого надзвичайного. Доволі передбачувано: о цій порі дня людей на вулицях ставало дедалі менше, на дорогах з’являлися поодинокі водії, що верталися до своїх домівок; що більше тьмяніло світло, то нижче опускалася температура повітря. А дівчинка стрибала й стрибала.

Енґрасі й Хосепі підтримували жваву бесіду. Певної миті Ігнасіо розчув запитання дружини, яка хотіла, аби він щось підтвердив: «Правда, Ігнасіо?» Він механічно кивнув, не відриваючи очей від Амаї. Біля хідника пригальмувала автівка. Крапельки води неначе приклеїлися до кузова, нагадуючи крихітні пухирі від незліченних опіків. Жовтогаряче сяйво ліхтарів переливалося на металі бурштиновими відблисками. З першого ж погляду він упізнав машину з французьким номером, яка кілька хвилин тому дуже повільно проїжджала схилом униз. Згодом, уночі, борючись із безсонням, Ігнасіо майже впевнився, що угледів незнайомців не вдруге, а втретє, що незадовго до того інциденту його насторожила маленька швидкість, з якою пересувався автомобіль з тонованими вікнами.

Амая зупинилася. Інстинкт оленятка підказав їй відійти на один крок і занурити руки в кишені пальта. «Хороша дівчинка», — подумав Ігнасіо, зосередивши увагу на машині. За всю історію Елісондо близькість до прикордонної зони надавала їм певні переваги й водночас створювала проблеми. Стосунки з сусідами здебільшого були чудовими. Ті, хто народився поблизу пропускного пункту, розуміли умовність географічного розподілу. Упродовж багатьох століть чоловіки та жінки, що мешкали обабіч кордону, мирно співіснували. У них було чимало спільного: дружба, мова, амурні пригоди, контрабанда, чорний ринок, вівці, коні. Вони завжди нехтували офіційними митними нормами. Та не варто плутати французів із французькими туристами. Останнім було вигідно обмінювати франки на песети, щоби заправлятися пальним, купувати сигарети, алкоголь, їжу або добряче розважатися на іспанській території. Ось чому в селищі дедалі частіше зустрічали туристів — деякі бували настільки «веселими», що не могли знайти дорогу додому.

«Мабуть, якісь французи загубилися і шукають кордон», — говорив здоровий глузд. «Зачекай», — шепотіла інтуїція. Логічно було припустити, що віконце з боку водія поволі опуститься — геть розгублений французький турист знервовано смикатиме за ручку, а потім висуне голову, видивляючись омріяний кордон. Натомість розчахнулися задні дверцята. Ігнасіо ступив крок у напрямку вулиці і став позаду своєї дружини, майже впритул до неї. З-під пишного рукава показалася бліда жіноча рука й жестом покликала дівчинку. У її порухах було щось звабливе й магічне, притаманне класичному танцю. Маленька тендітна рука вигиналася, мов змія. Амая попрямувала до машини, і тієї ж миті Ігнасіо кинувся до неї. Енґрасі й Хосепі припинили розмову, здивовані несподіваною реакцією чоловіка, який рвонувся вперед, затуливши автомобіль своєю постаттю. Пізніше, коли Ігнасіо відтворював ті події, йому здавалося, що все відбувалося надзвичайно швидко й повільно, у прискореному й пригальмованому темпі водночас. Наче уві сні, він силкувався вигукнути «Амая», і, наче уві сні, слово застрягало в горлі; йому не вдавалося видавити жодних звуків, окрім ледь чутного хрипу, подібного до того, що зривається під час останнього подиху з губ людини, що агонізує.