Диригент

У Дюпре знову підскочила температура. Попри сильну спеку, що не спадала майже весь день, Амая помітила, що його шкіра палала, коли вони допомагали йому влаштуватися у човні. Часом він дрімав, а часом піднімав голову і давав Буллу якісь вказівки, що, напевно, були позбавлені сенсу, оскільки вони втратили майже всі орієнтири на тій території. Мандрівники побачили кілька плавучих будиночків, що здавалися покинутими; декотрі були почасти затоплені, перевернуті набік і продірявлені (вода лилася у всі отвори). Вони розрізнили щонайменше три суденця вдалині й кілька разів перетнулися з містянами, які перевозили свої речі на вщерть забитих човнах. Люди запевняли, що у них все добре, проте Джонсон і Шарбу обмінялися поглядом, де ясно читалося, що вони вважають тих божевільними. До настання сутінок лишалася година, але сонце безжально пекло. Утім, коли вони запливали у темні ділянки болота, відчуття були неприємними, і група почала боятися, що ніч заскочить їх тут. Амая знову здригнулася від ознобу, що змусило її замислитися, чи не підчепила вона лихоманку.

Щойно Білл Шарбу запропонував повернутися до населеного пункту, як вони угледіли кемпінг.

То було найдивніше місце, яке Амая бачила за все своє життя. На плавучих причалах, закріплених якорями на дні або прикутих ланцюгами до масивних дерев, були зведені три великі будинки. Дахи, під якими каджуни укривалися за звичного рівня води в болоті, майже торкалися крон. До саморобних стоянок були пришвартовані понад десять риболовецьких кораблів; вогники гірлянд, що оповивали їх від корми до носа, були першим джерелом світла, побаченим ними за останні дні. Шум генератора зливався з шепотом людей, які привітно махали їм руками. Амая була певна, що розчула веселу музику, крізь яку пробивалися голоси дітей і дорослих. Її охопила безмежна радість — приблизно так мала почуватися дівчинка, що загубилася в лісі й натрапила на яскраво освітлену хижку в хащах.

— Howsyamammaaneem? — лунали крики з подвір’їв плавучих будиночків.

Усміхаючись, Білл і Булл одночасно здійняли великі пальці.

— Howsyamammaaneem?

— повторили вони, викликавши справжню бурю. Звідусіль почулися несамовиті крики й вітальні вигуки.

— «Мама та інші?» — спитала Амая, не втримавшись від усмішки.

— О так, інспекторко, Луїзіана вважається матріархальним штатом.

Агенти пришвартувалися біля поруччя ґанку одного з будиночків, і близько десятка рук допомогли їм зійти з човна.

Амая поринула у роздуми, стараючись визначити, які фантазії й асоціації вплинули на формування її попереднього уявлення про traiteur — каджунського знахаря. Їй здавалося, що він схожий на колоритного галасливого шамана, що очолював процесію на традиційному південному карнавалі. Прикрашений пір’ям, одягнений у різнобарвне вбрання — каптан, розшитий мушлями, блискітками й коралами, прикритий афрокарибською маскою, що допомагала спілкуватися з духами на рівних.

Знахар виявився смаглявим: бронзова шкіра була туго натягнута на худому тілі. Чоловік трохи горбився, неначе проводив багато годин, нахилившись вперед, або боявся стати зависоким, якщо випростається. Широкі закочені штани дозволяли роздивитися міцні кістляві щиколотки й великі ступні, що ледве вміщалися у пластикові сандалії. На ньому була стара вицвіла футболка з логотипом баскетбольного клубу «Хорнетс». Він мав дещо довге волосся — така зачіска підкреслювала сиві пасма, що переважали над чорними. Знахар піднявся на борт, перш ніж хтось встигнув торкнутися пацієнтів. Він скинув простирадло з Медори й оглянув жінку, не виявляючи жодних ознак страху чи відрази. Якщо його обличчя і виражало якісь емоції, то йшлося про жалість. Біля Дюпре він не затримувався, обмежившись одним поглядом у бік своїх помічників і одним жестом, що наказував витягти хворого на ґанок. Восьмеро рибалок віднесли Дюпре до будинку. Тим часом Джонсон гнався за знахарем, намагаючись розповісти йому про діагноз лікарів і наполегливе бажання Дюпре потрапити сюди. Несподівано чоловік зупинився і розвернувся до Джонсона.

— Дякую, — мовив він. Це пролунало так щиро, що Джонсон замовк і злегка нахилив голову, віддаючи йому шану.

У кімнаті, що займала весь поверх, зібралося щонайменше двадцять п’ять осіб — чоловіки, жінки, рибалки, ловці креветок, мешканці боліт. Їхня присутність анітрохи не заважала цілителю. Він поводився так, ніби був на самоті з пацієнтом: ні на кого не дивився, ні з ким не розмовляв, нічого не питав, не потребував нічиєї допомоги. Вся його увага була зосереджена на Дюпре.

М’який голос знахаря був мужнім і водночас ніжним. Амая подумала, що їй хотілось би почути його сміх. Чоловік нахилився і вийняв зі зціплених пальців агента маленький мішечок із козячої шкіри, який Амая бачила у лікарні. Уважно роздивившись цей предмет, він надзвичайно обережно поклав його на подушку поряд із головою Дюпре.

— Ви знаєте, що це таке? — прошепотіла Амая, звертаючись до жінки, яка стояла найближче.

— Грі-грі, — моментально відказала та.