Диригент

— Вуду — це чаклунство? — іронічно спитала Амая.

Булл незадоволено зиркнув на неї. І вкрай серйозно відповів:

— Вуду переважає у таких країнах, як Того або Бенін. Це державна релігія Гаїті в її карибській версії, сформованій на основі вірувань африканських рабів і перемішаній із християнством та його різновидами, як-от сантерія, кандомбле, умбанда. А щодо вашого запитання, — він перевів погляд на Джонсона, — відповідь є ствердною. У наших поліцейських відділках приймають такі заяви, дзвінки, повідомлення про будь-яку підозрілу активність. Причина проста: якщо певні вірування мають культурне підґрунтя, необхідно визнати, що в усьому регіоні здійснюватимуться ритуали, безпосередньо пов’язані з ними. Скажімо, церемонії, що передбачають жертвоприношення тварин, нічні зібрання, наругу над могилами, крадіжку кісток...

— Ясно, — мовив приголомшений Джонсон, здійнявши руку.

— Джером припустився помилки, — повів далі Дюпре. — Минув тиждень відтоді, як його сестра пропала безвісти, і ми нічого не розвідали. Ніхто нічого не бачив, або навіть гірше: ми підозрювали, якщо хтось і бачив щось, він не мав наміру розповідати про це. Отже, Джером — потайки від нас — запропонував винагороду у двадцять тисяч доларів за будь-яку інформацію про Самеді. На болотах система оповіщення відрізняється від інших місць: він не розміщував оголошення у місцевій газеті, не звертався на радіо. Двадцять тисяч доларів — ціле багатство за тамтешніми мірками. Достатньо було розпустити чутки про його готовність заплатити цю суму, і все закрутилося автоматично.

Кілька годин ми безуспішно намагалися зв’язатися з Джеромом.

Десь опівдні ми навідалися до нього. Двері відчинила його мати — дуже налякана і схвильована. Навряд чи їй можна було дорікнути за це, враховуючи все, що бідолашна жінка пережила останнім часом. Вона сказала нам, що її сина немає вдома і, хоча він знав, що того дня її виписують із лікарні, він не приїхав по неї. Це означало, що з ним сталося якесь лихо. Ми погодилися: всі, хто особисто знав Джерома Ліретта, були в курсі, що він обожнював свою родину. І ні за що у світі не покинув би свою матір після втрати бабусі та сестри. Ми зв’язалися із шерифом і почали організовувати пошукову операцію. Аж раптом поліція отримала анонімний дзвінок. Якийсь незнайомець повідомив нам, де можна знайти тіло, — вказав координати й конкретне баю,

відоме лише місцевому каджуну. Майже одночасно мати Джерома подзвонила вдруге і, б’ючись в істериці, пробурмотіла щось незрозуміле про послання її сина, адресоване нам. Ми подумали, що це невдалий жарт або обман шахрая, якого привабила обіцяна винагорода у двадцять тисяч доларів. Попри наші сумніви, ми вирішили розділитися. Я пішов із шерифом, детективом Буллом та групою поліціянтів до місця, де, згідно з повідомленням аноніма, вбивці залишили тіло. Карліно пішов поговорити з матір’ю Джерома.

— То була пастка, — припустив Шарбу.

— Ні, найдивовижніше, що про пастку не йшлося. Послання Джерома чекало на нас у будинку його матері. А труп Ліретта ми знайшли там, де було вказано. Без голови. Голе тіло прибили до стовбура дерева в похмурій місцині, оточеній плавучою рослинністю. Здавалося, обезголовлений чоловік гуляє зеленими імлистими луками, залитими водою.

— Ну а Карліно... — почав Джонсон.

Дюпре видихнув усе повітря з легенів.

— Коли ми повернулися, агент Карліно лежав на подвір’ї будинку Ліретта — залитий кров’ю і з діркою у грудях; він ще був живий. Метрів зо два від нього ми виявили відтяту голову Джерома (хтось надзвичайно обережно поклав її на останню сходинку). Я нахилився над моїм напарником, який щосили намагався сказати мені щось важливе. З його рота струмила кров, тож я вмовляв його помовчати, проте він не полишав своїх відчайдушних спроб. Я опустив голову ще нижче, майже торкнувшись вухом його губ. І тоді розібрав слова: «Ліретт живий».

Він запитував про долю Джерома, що було доволі дивним, зважаючи на те, що з його положення було добре видно відрізану голову юнака.

Я подумав, що він марить через шок, і відповів йому:

— Вибач, друже, тобі не вдалося врятувати його. Ліретт помер.

Карліно хитнув головою, захлинаючись власною кров’ю.

— Ні, ні, він живий, — мовив він, простягнувши руки до голови, що лежала на останній сходинці. Поріз був нерівним і зазубреним, наче голову не відрізали, а відірвали. Таке враження посилювалося через сухожилля, нерви й клаптики шкіри, що безладно стирчали навколо шиї. Саме так мала виглядати голова, відділена від тулуба. Білувато-блакитна, а подекуди сіра. У напівроззявленому роті виднівся білий набряклий язик, а очі були заплющені. Будь-яка подібність із привабливим парубком на ім’я Джером Ліретт безслідно зникла.