Дитинство. Молодість. Літня пора

В усякому разі, Девід Траскот і він не зустрілися й не мали пообіцяної випивки, не втяглися в пообіцяну розмову. Якщо ввечері трапляється, що він у садочку перед будинком згрібає листя, а Девід саме повертається з роботи, вони обидва по-сусідському махають або кивають одне одному через вулицю, але не більше. Частіше він бачить місіс Траскот, бліду невеличку жіночку, що завжди вичитує дітям, садовлячи їх у другу машину або висаджуючи з неї, але його не представили, і він не мав нагоди заговорити до неї. Токай-роуд — вулиця з інтенсивним рухом, небезпечна для дітей. Ані Траскоти не мають ніякої вагомої причини перейти на його бік, ані він — на їхній.

3 червня 1975 р.

Від місця, де живуть він і Траскоти, досить пройти десь кілометр у південному напрямі, щоб постати перед Полсмором. Полсмор (ніхто не завдає собі клопоту назвати його Полсморською тюрмою) — місце ув’язнення, обгороджене високими мурами з колючим дротом і сторожовими вишками. Колись в’язниця стояла одинцем серед порослих кущами пісків. Але з плином років, спершу вагаючись, а потім щоразу впевненіше передмістя підповзли ближче, аж поки тепер, затиснений рядами охайних будинків, з яких чесні громадяни виходять щоранку відігравати свою роль у національній економіці, саме Полсмор став аномалією краєвиду.

Це, звичайно, іронія, що південноафриканський Гулаг випинається так безсоромно серед білих передмість, що те саме повітря, яким дихають він і Траскоти, проходить через легені мерзотників і злочинців. Але для варварів, як зазначив Збіґнев Герберт[45], іронія — наче сіль: ви стискаєте її між зубами, на мить відчуваєте смак, та, коли смак минає, голі факти однаково стоять перед вами. Отже: що робити з голим фактом наявності Полсмору, якщо іронія вже зужилася?

Продовження: фургони Управління тюрем, що їдуть по Токай-роуд від судів; обличчя, які з’являються на мить, пальці, що вхопилися за грати на вікнах; що розповідають Траскоти своїм дітям, щоб пояснити ті руки та обличчя, то бунтівні, то засмучені.

Джулія

— Докторе Франкл, ви мали нагоду прочитати сторінки, які я прислав вам, щоденників Джона Кутзее за 1972–1975 роки, коли ви більш-менш були приязні з ним. Щоб долучити й ваш матеріал, я запитую, чи є у вас якісь думки з приводу цих записів? Чи впізнаєте ви в них чоловіка, якого ви знали? Чи впізнаєте ви країну і час, які він описує?

— Так, я пам’ятаю Південну Африку. Я пам’ятаю Токай-роуд, пригадую фургони з в’язнями по дорозі до Полсмору. Я пам’ятаю це все дуже виразно.

— Нельсон Мандела був, звичайно, ув’язнений у Полсморі. Ви здивовані, що Кутзее не згадує Манделу як близького сусіду?

— Манделу перевезли до Полсмору тільки згодом. 1975 року він ще був на острові Роббін-айленд.

— Авжеж, я й забув про це. А які в Кутзее були стосунки з батьком? Якийсь час після смерті матері він жив разом із батьком. Ви бачили коли-небудь його батька?

— Кілька разів.

— А ви бачили батька в синові?

— Тобто чи був Джон схожий на батька? Фізично — ні. Батько був менший і тендітніший: охайний невисокий чоловік, по-своєму гарний, хоча вочевидь занедбаний. Він потай пив, курив і взагалі не дбав про себе, натомість Джон твердо втримувався від алкоголю.

— А в інших аспектах? Чи були вони схожі в інших аспектах?

— Вони обидва були самотні. Соціально нездатні. Пригнічені в широкому розумінні цього слова.

— А як ви зустрілися з Джоном Кутзее?

— Я зараз розповім. А спершу скажу, що на сторінках щоденників, які ви прислали, є речі, яких я не розумію. Оті уступи курсивом — «Дописати» і таке інше — хто писав їх? Ви?

— Ні, їх написав сам Кутзее. Це нагадування, які він писав сам собі. Він дописав їх 1999-го або 2000 року, коли думав опрацювати свої щоденники як книжку. Згодом він відмовився від цієї думки.