Дитинство. Молодість. Літня пора

У світі бізнесу — за мить я розповім трохи більше про свого чоловіка і його бізнес — існує тиск на чоловіків, або принаймні існував у ті дні, — щоб вони мали показних дружин, а отже, й тиск на дружин, щоб вони були показними; показними і в певних межах ще й згідливими. Ось чому, хоча мій чоловік був уражений, коли я розповідала йому про нескромні пропозиції з боку його колег, він і далі підтримував з ними щирі стосунки. Ніякого вияву обурення, ніяких кулачних бійок, ніяких дуелей на світанку, просто вряди-годи спокійне куріння вдвох і лихий настрій удома.

Усе питання, хто з ким спав у тому маленькому закритому світі, видається мені тепер, коли я озираюся назад, темнішим, ніж будь-хто був ладен припустити, темнішим і лиховіснішим. Чоловікам і подобалось, і не подобалось, що їхні дружини сплять з іншими чоловіками. Вони відчували загрозу, але однаково були радісно збуджені. А жінки, дружини, теж раділи; я була б сліпою, якби не бачила цього. Всюди збудження, купа лібідинозного збудження. А я навмисне відокремилась від неї. На вечірках, про які я згадувала, я була не менш показна, ніж годилося, але ніколи не була згідлива.

У результаті я не мала подруг серед дружин, які через те зібралися в гурт і вирішили, що я холодна й пихата. Ба більше, подбали, щоб їхній присуд переказали мені. Щодо мене, я б і хотіла сказати, що мене те анітрохи не обходило, але це було б неправдою, я була надто молода і невпевнена в собі.

Марк не хотів, щоб я спала з іншими чоловіками. Водночас він хотів, щоб інші чоловіки бачили, з якою жінкою він одружився, і заздрили йому. Майже те саме, думаю, можна було б сказати і про його друзів і колег: вони прагнули, щоб дружини інших чоловіків піддавалися на їхні пропозиції, але хотіли, щоб їхні власні дружини лишалися цнотливими — цнотливими і спокусливими. З погляду логіки це не має ніякого сенсу. Як соціальну мікросистему такий стан годі було підтримувати. Але ж це були бізнесмени, або, як кажуть французи, ділові люди, вправні, розумні (в іншому значенні слова «розумний»), люди, що знали системи, знали, які системи можна підтримувати, а які ні. Ось чому я кажу, що система дозволеної недозволенності, в якій усі вони брали участь, була темніша, ніж вони були ладні припустити. На мою думку, вона могла функціонувати далі тільки великим психічним коштом для них і лише так довго, поки вони відмовлялися визнавати те, що на певному рівні мали вже знати.

На початку нашого шлюбу, тобто Марка зі мною, коли ми були такі впевнені одне в одному, що не вірили, ніби щось може похитнути нас, ми уклали договір, що не матимемо таємниць одне від одного. Особисто я тієї пори, про яку розповідаю, ще дотримувалася того договору. Я нічого не приховувала від Марка. Я нічого не приховувала, бо й не мала чого приховувати. Натомість Марк одного разу порушив його. Порушив і зізнався мені, а потім був приголомшений наслідками. Після цього струсу він приватно виснував, що набагато зручніше брехати, ніж казати правду.

Марк працював у сфері фінансових послуг. Його фірма визначала для клієнтів можливості для інвестицій і керувала їхніми інвестиціями. Клієнтами здебільшого були багаті південноафриканці, які намагалися вивезти свої гроші з країни до того, як країна зазнає краху (саме такі слова вони вживали) або вибухне (я віддавала перевагу цьому слову). З причин, яких мені ніколи до ладу не пояснили, — адже, зрештою, навіть тоді були такі речі, як телефон, — робота вимагала від Марка їздити раз у тиждень до їхньої філії в Дурбані для, як казав він, консультацій. Якщо додати години і дні, виявлялося, що він проводив у Дурбані не менше часу, ніж удома.

Однією з колег, яку мав консультувати Марк у їхньому дурбанському офісі, була жінка на ймення Іветта. Вона була старша за нього, африканерка, розлучена. Спершу він вільно говорив про неї. Вона навіть телефонувала йому додому, по роботі, казав він. Потім раптом не стало жодної згадки про Іветту.

— Може, з Іветтою щось сталося? — запитала я Марка.

— Ні, — відповів він.

— По-твоєму, вона приваблива?

— Насправді ні.

З його ухильності я виснувала: щось назріває. Я почала звертати увагу на дивні деталі: повідомлення, які незбагненним чином не доходили до нього, авіарейси, на які він не встиг, і таке інше.

Одного разу, коли він повернувся після чергової тривалої відсутності, я прямо підступила до нього.

— Учора ввечері я не змогла знайти тебе в готелі, — сказала я. — Ти був у Іветти?

— Так, — кивнув він.

— Спав із нею?

— Так, — відповів він (мовляв, «вибач, я не вмію брехати»).

— Чому? — запитала я.

Він стенув плечима.

— Чому? — повторила я.

— Тому, — буркнув він.

— Гаразд, нехай тобі біс! — кинула я, обернулася до нього плечима й замкнулася у ванні, де я не плакала, — думка про плач тільки майнула в моїй голові, — а навпаки, задихалася від мстивості, видушила повний тюбик зубної пасти і повний тюбик піни для волосся в раковину, розбавила ту суміш гарячою водою, перемішала гребінцем, а потім спустила в каналізацію.