Дитинство. Молодість. Літня пора

— Ти не запитала, що ми робимо в Мервевіллі, — сказав Джон.

— Гаразд: що ми робимо в Мервевіллі?

— Я хочу показати тобі дещо. Я думаю купити тут будинок.

Марго не вірить своїм вухам.

— Ти хочеш купити будинок? Ти хочеш жити в Мервевіллі? В Мервевіллі? Ти теж хочеш бути мером?

— Ні, не жити тут, а просто відпочивати. Жити в Кейптауні, їздити сюди на вихідні та на свята. Тут немає нічого неможливого. До Мервевілла сім годин їзди від Кейптауна, якщо ніде не зупинятися. Можна купити дім за тисячу рендів — дім із чотирьох кімнат і півморгена землі з персиками, абрикосами і помаранчами. Де ще у світі можна так вигідно придбати?

— А твій батько? Що твій батько думає про твій план?

— Це краще, ніж притулок для старих.

— Не розумію. Що краще за притулок для старих?

— Життя в Мервевіллі. Мій батько може лишитися тут, жити тут. Я буду в Кейптауні, але регулярно навідуватимусь і дивитимусь, чи все гаразд.

— А що твій батько робитиме тоді, коли буде тут сам? Сидітиме на веранді й чекатиме, поки проїде один автомобіль за день? Е, Джоне, проста причина, чому ти можеш купити будинок у Мервевіллі за безцінь: тут ніхто не хоче жити. Я не розумію тебе. Звідки така раптова любов до Мервевілла?

— Бо він у Кару.

— Die Karoo is vir skape geskape! «Кару створено для овець!»

Але їй треба було стриматись. «Він говорить щиро! Він говорить про Кару так, наче це рай!

» Раптом до неї прилинули спогади про всі колишні різдвяні свята, коли вони були дітьми й блукали в степу, наче дикі тварини. «Де ти хочеш бути похована? — запитав він її одного дня, а потім, не чекаючи відповіді, прошепотів: — Я хочу бути похованим тут». — «Назавжди? — запитала тоді вона в дитинстві. — Ти хочеш бути похованим назавжди?» — «Ні, тільки поки знову повернуся», — відповів він.

«Поки знову повернуся». Вона пам’ятає це все, пам’ятає навіть слова.

У дитинстві можна обходитись без пояснень. Не треба вимагати, щоб усе мало сенс. Але чи пам’ятала б вона його слова, якби вони не здивували її тоді і потай не дивували її всі ці роки? «Повернуся знову»: невже її двоюрідний брат справді вірить, невже справді вірить, що людина повертається з могили? Хто він, на його думку: Ісус? І чим, на його думку, є ця місцевість, Кару: Святою землею?

— Якщо хочеш оселитися в Мервевіллі, тобі спершу треба постригтися, — каже Марго. — Порядний міський люд не дозволить селитися в місті дикунові й розбещувати його синів та доньок.

Від Мевру за шинквасом надходять непомильні натяки, що вона хотіла б закрити свій заклад. Джон платить, і вони ідуть. На виїзді з міста він гальмує перед будинком із написом «Te koop»[57] на воротах.

— Ось будинок, який я мав на увазі, — каже Джон. — Тисяча рендів плюс оформлення документів. Хіба можна повірити?

Дім — непевної форми куб із покрівлею з гофрованого заліза, затіненою верандою, що тягнеться вздовж передньої стіни, і крутими дерев’яними сходами збоку, які ведуть на горище. Фарба на будинку в жалюгідному стані. Перед будинком у занедбаному рокарїї борються за життя кілька алое. Невже він справді хоче запхнути сюди батька, в цей понурий дім на хирному хуторі? Старого, що тремтить, їсть із бляшанок, спить на брудних простирадлах?

— Хочеш поглянути? — запитує Джон. — Дім замкнений, але можна обійти його ззаду.

Марго здригається.

— Іншим разом, — каже вона. — Я сьогодні не в настрої.

А до чого вона в настрої сьогодні, вона не знає. Але її настрій припиняє мати значення за двадцять кілометрів від Мервевілла, коли двигун зачахкав, Джон спохмурнів, вимкнув запалення і зупинив машину. В кабіні почувся запах горілої гуми.

— Він знову перегрівся, — каже Джон. — Зараз, я на хвилиночку.

З кузова він дістає каністру з водою. Відкручує ковпачок радіатора, звідти виривається струмінь пари і заливає воду.

— Цього має бути досить, щоб доїхати додому, — каже він і намагається запустити двигун. Він прокручується, але не запускається.

Марго досить знає чоловіків, щоб ніколи не сумніватися в їхній компетентності в машинах. Вона не пропонує порад, поводиться обережно, щоб не видаватися нетерплячою, навіть не зітхає. Протягом години, поки Джон вовтузиться зі шлангами та хомутами і бруднить собі одяг, знову і знову намагаючись запустити машину, вона зберігає суворе, зичливе мовчання.

Сонце починає сідати за обрій, а Джон і далі працює вже майже в пітьмі.

— Ти маєш ліхтарика? — запитує вона. — Може, я потримаю тобі ліхтар?

Ні, ліхтарика він не взяв. Крім того, оскільки не курить, не має навіть сірників. Не бойскаут, а просто міський хлопчик, непідготований міський хлопчик.

— Я повернуся до Мервевілла і приведу допомогу, — каже нарешті Джон. — Або ж можна піти вдвох.

На Марго легенькі сандалі. Вона не збирається двадцять кілометрів у пітьмі спотикатися в сандалях по велду.

— Коли ти дійдеш до Мервевілла, буде вже північ, — відраджує вона. — Ти там нікого не знаєш. Там навіть немає станції обслуговування. Кого ти збираєшся переконати прийти й полагодити наш автомобіль?