Дитинство. Молодість. Літня пора

Джон похитав головою:

— Я цікавлюся тим, що ми втратили, а не тим, що зберегли. Чому я повинен розмовляти мовою хоса? Є мільйони людей, які розмовляють нею. Я їм не потрібний.

— Я думала, мови існують на те, щоб ми могли спілкуватися одне з одним, — дивується Марго. — Який сенс розмовляти готтентотською, якщо більше ніхто не розмовляє?

Джон демонструє їй, як дійшла висновку Марго, свою таємну ледь помітну усмішку, яка свідчить, що він знає відповідь на це запитання, але, оскільки вона надто тупа, щоб зрозуміти, не марнуватиме своєї енергії на пояснення. Саме оця усмішка всезнайкá передусім доводить до шалу Керол.

— Якщо ти з давніх граматик вивчив готтентотську мову, з ким ти можеш розмовляти? — повторює Марго.

— Ти хочеш, щоб я сказав тобі? — запитує він. Ледь помітна усмішка перетворилася на щось інше, щось напружене і не дуже гарне.

— Так, скажи мені, дай відповідь.

— Із мертвими. Можна розмовляти з мертвими. Бо інакше, — він вагається, немов слова можуть бути надто важкими для неї і навіть для нього, — вони будуть закинуті в довічну тишу.

Вона хотіла почути відповідь і почула її. Цього більше, ніж досить, щоб закрити їй рота.

Вони їхали півгодини до західної межі ферми. Там, на її подив, він відчинив ворота, проїхав крізь них, потім зачинив і, здіймаючи куряву, мовчки поїхав по нерівній дорозі. О пів на п’яту вони доїхали до містечка Мервевілла, де Марго не була багато років.

Коло кав’ярні «Apollo» Джон зупинився.

— Хочеш, вип’ємо кави? — запитав він.

Вони зайшли до кав’ярні, за ними потяглися з півдесятка босоногих дітей, найменший тільки-но зіп’явся на ноги. Мевру, власниця кав’ярні, мала радіо, з динаміка долинали африканерські модні мелодії. Джон і Марго сіли, відігнали мух. Діти збилися навколо столу, розглядаючи їх із безсоромною цікавістю.

— Middag, jongens

[54], — проказав Джон.

— Middag, meneer[55], — відповів найстарший.

Вони замовили каву і отримали якийсь її варіант: бліде «Nescafé» з пастеризованим молоком. Марго відпила ковток і відсунула чашку. Джон неуважно пив свою каву.

Простяглася маленька рука і поцупила шматок цукру з її тарілочки.

— Toe, loop![56]

 — мовила вона.

Дитина лише всміхнулася їй, розгорнула цукор і почала лизати.

Це був аж ніяк не перший натяк, який вона помітила і який свідчив, що старі бар’єри між білими і кольоровими мало-помалу падають. Ознаки цього падіння тут були ще очевидніші, ніж у Калвінії. Мервевілл — маленьке містечко в стані занепаду, такого занепаду, що йому, мабуть, загрожує небезпека зникнути з карти. В містечку лишилося навряд чи більше кількасот людей. Половина будинків, повз які вони проїздили, видавалися незаселеними. Будинок із легендарним написом «Volkskas» («Народний банк»), викладеним білими камінчиками в цементному розчині над дверима, давав тепер притулок не банку, а зварювальним роботам. Хоча найтяжча полуднева спека вже минула, єдиними живими істотами на головній вулиці були два чоловіки і жінка, що витяглися разом із кістлявим собакою в затінку квітучого палісандрового дерева».

— Невже я казала це все? Я не пам’ятаю.

— Я, може, додав якусь деталь або дві, щоб оживити сцену. Я не казав вам, та оскільки Мервевілл займає таке велике місце у вашій розповіді, я таки з’їздив туди поглянути.

— Ви були в Мервевіллі? Яким він вам видався?

— Та майже таким, як ви описали. А от кав’ярні «Apollo» вже немає. Взагалі немає кав’ярні. Читати далі?

«— А ти знаєш, що серед інших своїх досягнень наш дід був ще й мером Мервевілла? — запитав Джон.

— Так, я знаю про це.

Їхній дід докладав своїх рук до різних сфер. Він — тут їй пригадалось англійське слово — був go-getter, пробивним чоловіком, у країні, де пробивних було обмаль, чоловіком, що мав багато — ще одне англійське слово — spunk, мужності, мабуть, більше мужності, ніж усі його діти разом. Але, можливо, такою є доля дітей сильних батьків: їм лишається менше, ніж повна міра мужності. Як синам, так і донькам: трохи занадто скромним жінкам Кутзее, наділеним надто малою кількістю того, що править за жіночий еквівалент мужності.

Марго мала тільки туманні спогади про діда, що помер, коли вона була ще дитиною: згорбленого, буркотливого старого чоловіка зі щетинистим підборіддям. Після обіду, пам’ятає вона, увесь дім повивала тиша: дід спав. Навіть у тому малому віці Марго дивувалася, бачачи, як страх перед старим може спонукати дорослих людей повзати, наче миші. Але без цього старого її б не було тут, не було б і Джона, і то не просто на землі, а тут, у Кару, у Воельфонтейні чи в Мервевіллі. Якщо її життя, від колиски й до могили, досі визначене злетами і спадами на ринку вовни й баранини, це результат дідових дій, він почав працювати як smous, рознощик, що продавав селянам набивний ситець, каструлі, сковороди й патентовані медичні препарати, потім, заощадивши досить грошей, купив частку в готелі, потім продав готель, купив землю і раптом оселивсь як джентльмен, що розводить коні та вівці.