Дитинство. Молодість. Літня пора

Хлопчик нікому про це не каже, бо цю фразу дуже легко витлумачують хибно, дуже легко перетворюють у її протилежність: «Ферма належить мені». Ця ферма ніколи не належатиме йому, він завжди буде тільки гостем і мириться з цим. На думку, що він справді житиме у Воельфонтейні, називатиме великий дім своїм і вже ні в кого не питатиме дозволу робити, що йому заманеться, хлопчикові паморочиться голова, і він відкидає ту думку. «Я належу фермі» — це найнедосяжніша мета, яку він готовий поставити перед собою, і то навіть потай у серці. А водночас потай у серці він знає й те, що по-своєму знає й ферма: Воельфонтейн не належить нікому. Та ферма більша за кожного з них. Ферма існує від вічності до вічності. Коли вони всі вже повмирають, коли навіть дім стане руїною, як краалі на схилі пагорба, ферма однаково буде тут.

Одного разу, десь у велді далеко від дому, хлопчик нахилився й потер долоні порохом, немов умиваючи їх. Це ритуал. Він створює ритуал. Він не знає, що означає цей ритуал, але втішений тим, що немає нікого, хто б побачив його й розповів про цю дію.

Належність фермі — його потаємна доля, доля, з якою він народився, але яку він радісно приймає. Друга його таємниця — та, що попри всю свою боротьбу він однаково належить матері. Проте помічає, що ці дві залежності суперечать одна одній. Помічає і те, що на фермі влада матері найслабша. Нездатна, як жінка, полювати, нездатна навіть гуляти по велду, вона тут у невигідному становищі.

Він має двох матерів. Він двічі народився: від жінки і від ферми. Двох матерів і жодного батька.

За півмилі від фермерського будинку дорога розгалужується на дві, ліва галузка веде до Мервевілла, права — до Фрасербурґа. Біля розгалуження міститься цвинтар — загороджена ділянка з ворітьми. На цвинтарі домінує дідів мармуровий нагробок, навколо нього тулиться з десяток інших могил, нижчих і простіших, нагробки на них зі сланцю, деякі з вирізьбленими іменами і датами, деякі взагалі без жодного слова.

Дід — єдиний Кутзее на цвинтарі, єдиний, хто помер, відколи ферма дісталася родині. Саме тут він скінчив свої дні, чоловік, що починав як вуличний торгівець у Пікетберзі, потім відкрив крамницю в Лайнґсбурзі і став мером цього містечка, а згодом купив готель у Фрасербурґ-роуді. Він похований, але ферма й досі його. Його діти бігають, мов карлики, по ній, а онуки — карлики над карликами.

По той бік дороги є ще один цвинтар, без огорожі, де окремі нагробки такі давні, що їх уже поглинула земля. Тут лежать слуги і наймити ферми, починаючи від часів Ути Джапа, а то й набагато давніших. Ті кілька нагробків, які ще стоять, не мають ані імен, ані дат. Але тут хлопчик проймається більшою шанобою, ніж серед поколінь Ботесів, згромаджених навколо діда. Ця шаноба не має нічого спільного з духами. В Кару ніхто не вірить у духів. Кожен, хто вмирає, вмирає твердо й остаточно: його плоть роз’їдають мурахи, кістки вибілює сонце — оце й усе. Проте серед цих могил хлопчик ступає нервово. Від землі йде глибока тиша, така глибока, що може бути гомоном.

Як помре, він хоче, щоб його поховали на фермі. Якщо цього не дозволять, він хоче, щоб його спалили й розвіяли попіл тут.

Ще одне місце, куди він мандрує щороку, — Бломгоф, місце, де стояв перший фермерський будинок. Тепер там не лишилося нічого, крім підвалин, і вони нецікаві. Перед ними була колись водойма, живлена підземним джерелом, але воно давно висохло. Від садка, що ріс колись тут, не лишилося й сліду. Але коло джерела, ростучи з голої землі, стоїть висока самотня пальма. В її стовбурі зробили собі гніздо бджоли — маленькі люті чорні бджоли. Стовбур почорнів від диму багать, що їх не раз палили люди, щоб забрати в бджіл мед, але бджоли вижили, збираючи нектар хтозна-де серед цих сірих сухих краєвидів.

Хлопчик хотів би, щоб бджоли знали, що він, провідуючи їх, приходить із чистими руками, не красти в них, а привітати, вшанувати їх. Та, коли він підступає до пальми, бджоли починають сердито дзижчати, вартові підлітають до нього, застерігаючи, щоб не підходив; одного разу він навіть утікав, ганебно бігши по велду з роєм бджіл позаду, петляючи й махаючи руками, вдячний, що ніхто не бачить його й не регоче.

Щоп’ятниці для людей на фермі забивають вівцю. Хлопчик іде з Росом і дядьком Соном вибрати вівцю, яка має загинути, потім стоїть і спостерігає, як на бойні за клунею, щоб не було видно з дому, Фрек тримає ноги, а Рос своїм начебто безневинним кишеньковим ножем перерізає тварині горлянку, потім обидва чоловіки міцно тримають її, поки вона б’ється, корчиться й кашляє, втрачаючи кров. Далі він дивиться, як Рос білує ще теплу тушу й вішає на бузок, розтинає її й витягує тельбухи в миску: повний трави, великий синій шлунок, кишки (видушивши з них останні бібки, які вівця не встигла видалити), серце, печінку, нирки — все, що вівця мала всередині і що він має всередині теж.