Дитинство. Молодість. Літня пора

Коли хлопчик утомлюється тримати кружку (стригалі можуть брати боби й самі, вони виросли в селі й ніколи не чули про нечесність), то береться з братом допомагати складати тюки і стрибає по масі густої, гарячої, масної вовни. Його кузина Агнеса теж тут, вона приїхала зі Скіпперсклофа. Разом із сестрою вона пристає до гурту, і всі четверо борюкаються, регочуть і скачуть, немов на величезній перині.

Агнеса займає певне місце в його житті, якого він ще не розуміє. Він уперше побачив її, коли мав сім років. Їх запросили до Скіпперсклофа, і вони приїхали під вечір після довгої подорожі потягом. По небу мчали хмари, сонце зовсім не гріло. Під холодним зимовим світлом велд простягався рудувато-синьою смугою без жодного слідку зелені. Навіть фермерський дім видавався негостинним: суворий білий прямокутник із високою цинковою покрівлею. Все було зовсім не так, як у Воельфонтейні, хлопчик не хотів лишатися там.

Агнесу, старшу від нього на кілька місяців, приставили бути йому за компаньйонку. Вона повела його на прогулянку у велд. Дівчинка йшла босоніж, вона навіть не мала взуття. Невдовзі вони вже не бачили дому, опинилися серед пустки. Почали розмовляти. Вона мала кіски й шепелявила, і це подобалося йому. Хлопчик забув про стриманість. Говорячи, він забув, якою мовою розмовляє, думки просто оберталися в ньому в слова, прозорі слова.

Що він казав Агнесі того дня, він уже не пам’ятає. Але розповів їй усе: все, що робив, усе, що знав, усе, на що сподівався. Вона мовчки все ввібрала в себе. Ще говорячи, він знав, що цей день особливий, і то через Агнесу.

Сонце почало сідати, несамовито пурпурове, але зимне. Хмари потемнішали, вітер подужчав, проймаючи холодом крізь одяг. Агнеса була лише в тоненькій бавовняній сукні, ступні їй посиніли від холоду.

— Де ви були? Що робили? — запитали дорослі, коли вони повернулися до будинку.

— Niks піе, — відповіла Агнеса. — Нічого.

Тут, у Воельфонтейні, Агнесі не дозволяють полювати, але їй вільно блукати разом із ним у велді або ловити жаб у великому ставку із земляною греблею. Спілкування з Агнесою — річ зовсім інша, ніж спілкування зі шкільними друзями. Мабуть, це пов’язане з її лагідністю, готовністю слухати, а водночас із її стрункими смаглявими ногами, босими ступнями, тим, як вона танцює, перестрибуючи з каменя на камінь. Він розумний, він найкращий учень у класі, але й вона має славу розумної; вони блукають довкола й розмовляють про речі, почувши які, дорослі лише б похитали головами: чи має всесвіт початок; що лежить за Плутоном, темною планетою; де перебуває Бог, якщо він існує.

Чому йому так легко розмовляти з Агнесою? Невже тому, що вона дівчинка? Хоч би що він казав їй, вона, здається, відповідає щиро, лагідно, охоче. Вона його сестра в перших, отже, вони не можуть закохатись і побратися. З одного боку, це полегкість: він вільний бути друзями з нею, розкрити їй своє серце. А що як він таки закохався в неї? І чи це кохання — оця невимушена великодушність, чуття, що тебе нарешті розуміють, що не треба прикидатися?

Стригалі працюють цілісінький день і увесь наступний, майже не припиняючи роботи, щоб поїсти, і змагаються один з одним, щоб довести, хто швидший. Під вечір другого дня всю роботу виконано, кожна вівця на фермі пострижена. Дядько Сон приносить полотняну торбу, повну банкнот і монет, і кожному стригалеві платять відповідно до його кількості бобів. Потім ще одне вогнище, ще один бенкет. Наступного ранку стригалі їдуть, і ферма може повернутися до свого звичайного, повільного життя.

Тюків вовни так багато, що вони не вміщаються в клуні. Дядько Сон ходить від одного до другого зі штемпелем і штемпельною подушкою, пише на кожному своє прізвище, назву ферми, сорт вовни. За кілька днів приїздить величезний ваговоз (як він перебрався через піщане річище річки Босманс, де застряють навіть легкові автомобілі?), тюки завантажують і відвозять.

Таке відбувається щороку. Стригалі приїздять щороку, щороку стається така пригода, і з’являється радісне збудження. Це все ніколи не скінчиться, поки тривають роки, немає ніякої причини, чому воно має коли-небудь скінчитися.

«Належати» — ось таємне і священне слово, яке прив’язує його до ферми. У велді, коли він сам, він може вимовити це вголос: «Я належу до ферми». А от насправді він вірить в інший варіант ужитку цього слова, хоч і не вимовляє його, тримає для себе, боячись, що розвіються чари: «Я належу фермі».