Дитинство. Молодість. Літня пора

Їм не слід. А чому? Ніхто йому не скаже. Проте він думає над словами «не слід». Він чує їх набагато частіше на фермі, ніж будь-де в іншому місці, навіть частіше, ніж у Вустері. Дивні слова, і, як казати їх швидко, можна пропустити літеру с, що заховалася всередині. «Тобі не слід чіпати це». «Тобі не слід їсти це». Якби він коли-небудь припинив ходити до школи і просився жити на фермі, чи погодився б він на таку плату: ні про що не запитувати і коритися всім «не слід», робити все, як кажуть? Чи був би він готовий цілісінький день платити таку ціну? Невже не можна жити в Кару — єдиному місці на світі, де він хоче бути, — так, як він хоче: без належності до родини?

Ферма велика, така велика, що коли під час одного з полювань вони підійшли до огорожі поперек сухого річища, і батько сказав, що це межа між Воельфонтейном і наступною фермою, хлопчик аж присів. У його уяві Воельфонтейн — самодостатнє царство. Не вистачить цілого життя, щоб пізнати увесь Воельфонтейн, пізнати кожен його камінь і кущ. Ніякого часу не вистачить, коли любиш якесь місце такою жерущою любов’ю.

Найкраще хлопчик знає Воельфонтейн улітку, коли ферма лежить, простерта, під рівним пекучим світлом, що ллється з неба. Але Воельфонтейн має і свої таємниці, таємниці, які належать не ночі та тіням, а спекотним пополудням, коли на обрії танцюють міражі, а у вухах співає саме повітря. Тоді, коли всі сплять, прибиті спекою, він може навшпиньки вибратися з дому і видертися на пагорб, де є лабіринт мурованих краалів, що належать до давніх днів, коли тисячі овець треба було приганяти з велду, щоб порахувати їх, постригти або скупати в дезинфекційному розчині. Стіни краалю понад півметра завтовшки й вищі за нього, складені з плаского синьо-сірого каміння, яке доводилося возити туди на возі з віслюком. Хлопчик намагається уявити собі отари овець, що всі тепер мертві, але ховалися, напевне, від сонця в затінку цих мурів. Він намагається уявити собі Воельфонтейн, яким він був, коли великий будинок, прибудови й краалі ще тільки будували: як місце терплячої, мурашиної праці, рік у рік. Нині шакалів, які загризали овець, уже винищили, перестріляли або отруїли, тож краалі, вже непотрібні, руйнуються.

Мури краалів тягнуться вниз і вгору схилами пагорбів на цілі милі. Тут нічого не росте, земля була витоптана і вбита назавжди, він не знає як; на вигляд вона брудна, нездорова, жовта. Тільки-но зайшовши всередину мурів, він стає відрізаний від усього, крім неба. Його застерігали, щоб він не ходив сюди, бо тут водяться змії, бо ніхто не почує його, як він гукатиме на допомогу. Змії, застерегли його, розкошують у такі спекотні пополудні: вилізають зі своїх нір — кобра, африканська гадюка, піщаний вуж — і лежать на осонні, гріють свою холодну кров.

Хлопчик ще не бачив жодної змії у краалях, проте пильнує кожного кроку.

Фрек натрапив на піщаного вужа позаду кухні, там, де жінки вішають білизну. Він забив його палицею до смерті й повісив довге жовте тіло на кущ. Жінки кілька тижнів не ходили туди. Змії паруються на все життя, каже Трін, якщо вбити самця, прийде самиця і прагнутиме помсти.

Весна, вересень — найкраща пора для відвідин Кару, хоча шкільні вакації тривають лише тиждень. Якось у вересні вони ще були на фермі, коли приїхали стригалі. Вони з’явилися просто нізвідки — дикуни на велосипедах, обвішаних згорнутими ковдрами, каструлями і сковородами.

Стригалі, як з’ясував хлопчик, — особливі люди. Коли вони приїздять на ферму, це знак удачі. Щоб утримати їх, вибирають гладкого hamel

, кастрованого барана, й забивають. Стригалі оселяються у колишній стайні, яку перетворюють у свій барак. Там до пізньої ночі, поки вони бенкетують, горить вогонь.

Хлопчик прислухається до довгої розмови між дядьком Соном і їхнім ватажком, чоловіком, таким темним і лютим, що міг би правити майже за тубільця; він має загострену бороду, а штани підперезані мотузкою. Вони розмовляють про погоду, про стан пасовиськ в околицях Принца-Альберта, коло Бофорта, під Фрасербурґом, про платню. Африкаанс, яким розмовляють стригалі, такий насичений, такий сповнений дивних ідіом, що хлопчик насилу розуміє його. Звідки вони прийшли? Невже є край, ще глухіший за Воельфонтейн, глибинний край, ще більше відгороджений від світу?

Наступного ранку, за годину до світанку, хлопчика розбудив тупіт копитець, коли перші отари овець прогнали повз дім, щоб загнати в краалі позаду накритої стригальні. Дім починає прокидатися. На кухні гамір, долинає запах кави. Тільки-но розвиднилось, хлопчик, одягнений, уже надворі, надто збуджений, щоб їсти.

Йому дають завдання: доручили олов’яну кружку, повну сухих бобів. Щоразу, коли стригаль достриг вівцю й, ляснувши по заду, відпускає її, зсуває пострижену вовну на сортувальний стіл, а вівця, рожева й гола, інколи закривавлена там, де її зачепили ножиці, нервово дріботить у другий загін, стригаль має право взяти один біб із кружки, і він бере, киваючи головою й чемно проказуючи: «Му basie!»