Доки кава не охолоне

Для Фуміко це був приголомшливий досвід, який вона пережила вперше. А для Казу — такий самий буденний епізод, як і насипання цукру до цукорниці.

«Отож, зі мною трапилося щось геть неймовірне!» Фуміко все ще шукала пояснення. «Якщо привид… і прокляття… справжні, то шанс повернутися в минуле, мабуть, теж реальний!»

Переживши прокляття, Фуміко, яка до того сумнівалася, що можна повернутися назад у часі, тепер щиро вірила: повернутися в минуле можливо. Утім, була одна проблема.

Уся заковика в тому правилі — повернутися в минуле можна, лише сидячи на певному стільці. А на тому стільці саме сидів привид жінки. «Вона не зважала на мої слова. А коли я спробувала підняти її силою, вона прокляла мене. Що ж робити?»

— Вам просто треба зачекати, — сказала Казу, ніби прочитала думки Фуміко.

— Що ви маєте на увазі?

— Щодня вона один раз виходить до вбиральні.

— Привиду треба ходити до вбиральні?

— Доки її немає, ви можете посидіти на її місці.

Фуміко уважно подивилася на Казу. Дівчина ледь помітно кивнула. Схоже, це був єдиний вихід. А от чи дійсно Фуміко було цікаво, чи треба привидові ходити до вбиральні, чи вона просто пожартувала, Казу не знала, тому вирішила не відповідати. Її обличчя знову набуло незворушного виразу.

— …

Фуміко глибоко вдихнула. Ще мить тому вона шукала рятівну соломинку. Тепер ця соломинка була в її руках, і вона нізащо не збиралася її випускати. Колись читала про чоловіка, який завдяки одній соломинці став мільйонером. Якщо вона хотіла домогтися свого, не можна було проґавити шанс.

— Гаразд… Я почекаю. Я почекаю!

— Добре… Але зважте, що для неї немає різниці між днем і ніччю.

— Так… Добре, я почекаю. — Фуміко міцно вчепилася за свою соломинку. — О котрій ви зачиняєтеся?

— Зазвичай ми працюємо до восьмої вечора. Та якщо ви вирішите почекати довше, можете залишатися стільки, скільки забажаєте.

— Дякую!

Фуміко сіла за столик, який стояв посередині. Повернула стілець, щоби стежити за жінкою в білій сукні. Схрестила на грудях руки й важко втягувала носом повітря.

— Я дочекаюся, коли звільниться той стілець! — сказала Фуміко, не відриваючи очей від жінки в білій сукні.

Та, як і раніше, читала свою книжку.

Казу ледь чутно зітхнула.

Дзень-дзелень.

— Вітаю… Добрий вечір! — привіталася Казу своїми звичними словами.

У відчинених дверях стояла жінка. На вигляд їй було ледь за сорок.

— Когтаке!

Жінка на ім’я Когтаке була одягнена в темно-синій кардиган, під ним мала уніформу медсестри, а на плечі тримала звичайну сумку. Дещо захекана, ніби всю дорогу бігла, вона притулила руку до грудей, наче хотіла вгамувати своє дихання.

— Дякую, що зателефонувала, — сказала вона. Говорила швидко.

Казу всміхнулася, кивнула й зникла на кухні. Когтаке ступила два чи три кроки до найближчого до входу столика й зупинилася біля чоловіка на ім’я Фусагі. Здавалося, він узагалі її не помітив.

— Фусагі, — сказала Когтаке лагідним голосом, до якого зазвичай вдаються, розмовляючи з дітьми.

Спершу Фусагі не відреагував, ніби й не почув, що його покликали. Та помітивши боковим зором когось поруч, він повернувся до жінки з порожнім виразом обличчя.

— Когтаке, — пробурмотів він, упізнавши її. І начебто здивувався. — Що ти тут робиш?

— З’явилася вільна хвилинка, вирішила випити кави.

— А… ну, добре, — відказав Фусагі.

Він знову опустив очі й повернувся до свого журналу. Когтаке, не відриваючи від нього погляду, сіла на вільний стілець навпроти. Фусагі ніяк на це не відреагував і незворушно перегорнув сторінку журналу.

— Чула, ти останнім часом частенько сюди заходиш, — сказала Когтаке, оглядаючи всі закутки кафе, ніби відвідувач, який потрапив сюди вперше.

— Так, — просто відповів Фусагі.

— Отже, тобі тут подобається?

— Ох… не зовсім…

Фусагі заперечив тоном, який означав, що насправді йому подобалося це кафе. На його губах з’явилася легенька посмішка.

— Я чекаю, — прошепотів він Когтаке.

— Чого чекаєш? — запитала вона.

Фусагі обернувся й подивився на столик, за яким сиділа жінка в білій сукні.

— Доки вона встане зі свого місця, — відповів він. Його обличчя по-хлоп’ячому загорілося.

Фуміко не мала наміру підслуховувати, але кафе було невеличким, тому вона добре почула, що сказав Фусагі.

— Що?! — вигукнула вона приголомшено, почувши, що Фусагі теж чекає, доки жінка в білій сукні піде до вбиральні, аби й собі повернутися в минуле.

Когтаке обернулася на її вигук, а Фусагі анітрохи не звернув на неї уваги.

— Справді? — запитала Когтаке.

— Так, — коротко відповів він, відсьорбнувши своєї кави.

«Будь ласка, нехай у мене не буде суперника». Фуміко стривожилася.