Доки кава не охолоне

Горо у відповідь лише схилив голову й промовчав. А Фуміко повернулася до чоловіків та оголосила англійською: «Ви не знаєте, який він чарівний», російською: «Йому не бракує сміливості братися за складні завдання на роботі», французькою: «Йому вистачає сили волі не здаватися», грецькою: «Він має виняткову здібність досягати неможливого», італійською: «Я також знаю, що він доклав неймовірних зусиль, щоб розвинути в собі цю здібність», та іспанською: «Він полонив мене так, як не зміг жоден інший чоловік». Відтак додала японською: «Якщо ви, хлопці, зрозуміли, що я щойно сказала, то я залюбки проведу з вами час».

Приголомшені, обоє спершу стояли мов укопані. Потім перезирнулися і, насупившись, пішли.

Фуміко задоволено посміхнулася Горо.

— Ти, звісно ж, усе зрозумів, — сказала вона, цього разу португальською.

Не приховуючи сорому, Горо легенько кивнув.

На їхньому десятому побаченні він зізнався, що ніколи раніше ні з ким не зустрічався.

— О, то я перша жінка, з якою в тебе серйозні стосунки, — радісно озвалася Фуміко.

Так вона вперше підтвердила, що вони таки зустрічаються, і Горо здивовано розширив очі.

Можна сказати, той вечір був початком їхніх стосунків.

Фуміко не знала, як довго спала. Зненацька жінка в білій сукні з ляскотом закрила свою книжку. Зітхнула. Вийняла зі своєї білої сумочки білу хустинку, повільно підвелася й рушила в бік убиральні.

Фуміко ще не прокинулася, тому й не помітила, що жінка в білій сукні пішла. Із затильної кімнати з’явилася Казу. Мабуть, кафе ще не зачинилося. Казу досі була вдягнена у свою форму, що складалася з білої сорочки, чорного метелика, камізельки, чорних штанів і фартуха. Вона взялася витирати столик, за яким сиділа жінка в білій сукні, і гукнула Фуміко.

— Пані… Пані…

— Що?.. Так? — здивовано озвалася Фуміко.

Вона миттю випросталася, гарячково закліпала ще заспаними очима, безтямно роззирнулася й урешті помітила, що саме навпроти неї щось змінилося.

Жінки в білій сукні не було.

— Ох…

— Стілець вільний. Хочете сісти?

— Звісно хочу! — вигукнула Фуміко.

Вона миттю зірвалася зі свого місця й кинулася до стільця, який мав повернути її в минуле. На вигляд це був звичайнісінький стілець, нічого особливого. Доки вона стояла й дивилася на нього, ледве стримуючи бажання сісти, її серце забилося швидше. Нарешті, виконавши різноманітні правила й переживши прокляття, вона дістала свій квиток у минуле.

— Добре, поверніть мене в минулий тиждень.

Фуміко один раз глибоко втягнула повітря. Угамувала серце, яке шалено калатало, й обережно протиснулась у простір між стільцем і столиком. Фуміко думала про повернення в той день минулого тижня, опускаючись на стілець, і від цього напруга й захват досягли свого піку. Фуміко так різко сіла, що ледве не підстрибнула.

— Гаразд. У минулий тиждень! — вигукнула вона.

Серце стислося від передчуття. Вона роззирнулася. Оскільки в кафе не було вікон, дівчина не знала, день був надворі чи ніч. Стрілки трьох старих настінних годинників показували різний час. Проте Фуміко не бачила жодної різниці. Якщо вона повернулась у той день минулого тижня, Горо теж мав би бути тут, але його ніде не було…

— Я не повернулась у минуле, так? — пробурмотіла Фуміко.

Вона досі не потрапила в минуле. «Тільки не кажіть, що я остання дурепа, бо повірила в цю нісенітницю про повернення в минуле».

Коли Фуміко вже помітно нервувала, біля неї з’явилася Казу зі срібною тацею, на якій стояли срібний чайничок і біла кавова чашка.

— Я ще не повернулась у минуле, — напружено сказала Фуміко.

Байдужний вираз обличчя Казу не змінився.

— Є ще одне правило, — відповіла вона холодно.

«Дідько! Ще одне правило. Не так уже й легко повернутися в минуле, просто сівши на потрібний стілець».

Фуміко вже осточортіли всі ці правила.

— Ще правила?! — вигукнула вона, та насправді відчула полегшення, адже це означало, що в неї таки є шанс побувати в минулому.

Казу почала пояснювати, анітрохи не зважаючи на невдоволення Фуміко.

— За мить я наллю вам кави, — сказала вона, поставивши чашку перед дівчиною.

— Кави? Чому кави?

— Ваш час у минулому почнеться тієї миті, коли я наллю каву… — Казу пропустила повз вуха її запитання.

Фуміко це видалося трохи дивним, та вона зберігала спокій.

— …але ви маєте повернутися до того, як кава охолоне.

Почувши це, Фуміко занепокоїлась.

— Що? Так мало часу?

— Останнє й найважливіше правило…

«Ця балаканина ніколи не скінчиться». Фуміко кортіло вирушити в минуле.

— Забагато правил… — пробурмотіла вона й обхопила руками чашку перед собою. Звичайнісінька чашка, у яку ще не налили кави. Але дівчині здалося, що на дотик вона була холодніша за порцеляну.

— Ви мене слухаєте? — продовжувала Казу. — Повернувшись у минуле, ви маєте випити всю каву, доки вона не охолоне.

— Гм… Я не дуже люблю каву…

Очі Казу розширилися, і вона наблизила до Фуміко своє обличчя, зупинившись за якийсь дюйм від її носа.