Доки кава не охолоне

Здавалося, що життя проходило повз неї. Її біла, майже прозора шкіра різко контрастувала з довгим чорним волоссям. Хоча настала весна, повітря було ще доволі прохолодним і щипало голу шкіру. Але жінка була вдягнена в сукню з короткими рукавами, і ніде не було видно її куртки. Фуміко відчувала: тут щось не так. Та ніколи було цим перейматися.

Фуміко звернулася до жінки:

— Ем-м… Даруйте, чи можу я попросити вас помінятися зі мною місцями?

Вона щосили стримувала нетерплячку. Була впевнена, що говорила ввічливо й не сказала нічого образливого. Однак жінка в білій сукні зовсім не звернула на неї уваги. Ніби й не чула. Це дещо спантеличило Фуміко. Часом людина так поринає в книгу, що не чує нічого навколо. Певно, річ саме в цьому.

Вона спробувала знову.

— Агов?.. Ви мене чуєте?

— …

Жінка в білій сукні все одно не відповідала.

— Ви марнуєте час, — несподівано сказав хтось за спиною Фуміко.

Це була Казу. Фуміко не відразу зрозуміла, що вона мала на увазі. «Ви марнуєте час».

«Я лише хотіла попросити її поступитися мені цим стільцем. Чому це я марную час? Невже я змарнувала час, увічливо попросивши її? Заждіть… Можливо, це ще одне правило? Невже є ще якісь правила? Якщо це справді так, то вона могла б сказати щось розумніше, ніж “ви марнуєте час”»…

Такі думки заполонили голову Фуміко. Але вона запитала лише: «Чому?» — з по-дитячому безпосереднім виразом обличчя.

Казу поглянула простісінько їй у вічі.

— Тому що та жінка… привид, — надзвичайно серйозно сказала вона.

Не було схоже, що вона бреше.

У голові Фуміко знову зароїлися думки.

«Привид? Справжній привид, який завиває страшним голосом? Як той, що влітку з

’являється під плакучою вербою? Вона сказала це так буденно — може, я щось недочула? Але яке ще слово схоже на “привид”?»

Голова Фуміко тріщала від безлічі сплутаних думок. Та вона знову поставила просте запитання:

— Привид?

— Так.

— Ви мене розігруєте.

— Ні, чесно, вона справді привид.

Фуміко спантеличено вклякла. Їй не хотілося розпитувати, чи дійсно існують привиди. Краще цього не знати. Проте змиритися з тим, що жінка в білій сукні привид, було неможливо. Вона здавалася надто реальною.

— Послухайте, я можу чітко…

— …її бачити, — довершила Казу, ніби знала, що збиралася сказати Фуміко.

Фуміко почувалася ні в сих ні в тих.

— Але…

Не замислюючись, Фуміко простягнула руку до плеча жінки. Вона вже хотіла її торкнутися, коли Казу сказала:

— Ви можете торкнутися її.

Казу знову мала готову відповідь. Фуміко поклала руку жінці на плече, пересвідчившись, що й справді може її торкнутися. Жодних сумнівів, вона відчувала плече жінки й тканину сукні, що прикривала її шкіру. Неможливо було повірити, що ця жінка привид.

Фуміко обережно забрала руку. Відтак ще раз торкнулася плеча жінки. Повернулася до Казу, ніби хотіла сказати: «Я точно можу її торкнутися. Називати її привидом — справжнісіньке божевілля!»

Однак обличчя Казу залишалося незворушним.

— Вона привид.

— Справді?! Привид?

Фуміко кивнула в бік жінки й доволі зухвало подивилася в обличчя Казу.

— Так, — упевнено відповіла дівчина.

— Неможливо. Не вірю.

Фуміко не могла повірити, що жінка, яка сиділа перед її очима, була привидом. Якби вона могла бачити її, але не мала змоги торкнутися, то, напевно, повірила б. Але ж ні. Фуміко могла торкнутися жінки, і та мала ноги. Назви книжки, яку вона читала, дівчина ніколи не чула. І все ж книжка видавалася цілком звичайною, з тих, які можна придбати будь-де. Отож, у Фуміко з’явилася теорія.

Насправді неможливо повернутися в минуле. Це кафе не може перенести вас назад у часі. Целише рекламний хід, щоб заманити більше клієнтів. Узяти хоча б ті нескінченні осоружні правила. Вони — лише перша перепона, яка примушує охочих повернутися в минуле відмовитися від свого задуму. Якщо ж відвідувачі здолали цю першу перепону, перед ними відразу постає друга. Їм розповідають про привида, аби налякати й змусити відмовитися від цієї ідеї. Жінка в сукні просто грає свою роль. Вона прикидається привидом.

Від цих думок Фуміко стала впертою як ніколи.