Доки кава не охолоне

— Гіраї… — озвалася Кеї, яка принесла листа. — Він досі в мене… — Вона нерішуче простягнула його жінці.

— Ти його не викинула? — здивувалася Гіраї.

Вона відразу впізнала того листа. Жодної секунди не сумнівалася, що то був лист, якого три дні тому тут, у кафе, написала їй Кумі. Вона наказала Кеї викинути його. Навіть читати його не хотіла.

— …

Рука Гіраї тремтіла, коли вона взяла листа. То був останній лист Кумі, більше вона їй ніколи не напише.

— І гадки не мала, що віддам його тобі за таких обставин, — сказала Кеї й винувато опустила голову.

— Ну звісно ж ні… Дякую, — відповіла Гіраї.

Вона видобула з незапечатаного конверта складеного навпіл листа.

У ньому було те, про що й казала Гіраї. Сестра завжди писала те саме. Але те, що завжди дратувало Гіраї, цього разу викликало сльози.

— …Я навіть не зустрілася з нею, і от що трапилося. — Вона шмигнула носом. — Лише вона ніколи не забувала мене. Знов і знов приїздила до Токіо побачитися зі мною.

Коли Кумі вперше приїхала до Токіо побачитись із сестрою, їй було 18 років, а Гіраї — 24. Тоді Кумі була її маленькою пухкенькою сестричкою, яка час від часу налагоджувала з нею зв’язок за спинами батьків. Кумі була слухняною молодшою донькою. Уже в старших класах, після занять, допомагала в готелі. Коли Гіраї пішла з дому, усі сподівання батьків лягли на плечі Кумі. Ще до повноліття вона стала обличчям старого готелю «Такакура» і його майбутньою управителькою. Уже тоді Кумі намагалася переконати сестру повернутися в сім’ю. Попри постійну зайнятість у готелі, знаходила час раз на два місяці приїздити до Токіо, аби зустрітися з Гіраї. Спершу, ще бачачи в ній маленьку сестричку, Гіраї не відмовляла Кумі в зустрічі й завжди її вислуховувала. Але з часом її почало гнітити відчуття, що своїми проханнями Кумі тисне на неї, тому вона щоразу дедалі більше дратувалася. Останній рік або й два Гіраї взагалі уникала сестру.

Востаннє вона ховалася від Кумі в кафе. Потому, не бажаючи читати її листа, наказала Кеї викинути його. Гіраї сховала листа Кумі, якого для неї зберегла Кеї, назад до конверта.

— Я знаю правило. Теперішнє не зміниться, хай би що я для цього робила. Я чудово це розумію.

— …

— Поверніть мене в той день.

— …

— Благаю! — Обличчя Гіраї зробилося як ніколи серйозним. Вона низько опустила голову.

Вузькі очі Негаре звузилися ще більше, коли він дивився на її понуро опущену голову. День, який Гіраї назвала «тим днем»

, був три дні тому, коли Кумі навідалася до кафе. Негаре, звісно ж, знав про це. Гіраї просила повернути її в минуле, щоб побачитись із сестрою. Кеї з Когтаке, затамувавши подих, чекали на відповідь Негаре. Запала моторошна тиша. Тільки жінка в білій сукні, наче й не було нічого, усе читала свій роман.

Бряц.

Звук, з яким Негаре опустив на барну стійку баночку солі, луною прокотився через усе кафе.

Відтак, не зронивши й слова, він пішов до затильної кімнати.

Гіраї підняла голову й глибоко втягнула повітря.

Із затильної кімнати ледве чулося, як Негаре кликав Казу.

— Але Гіраї…

— Так, я знаю.

Здавалося, Гіраї перебила Когтаке на півслові, аби не слухати, що та хотіла сказати. Вона підвелася й рушила до жінки в білій сукні.

— Гм, як я щойно сказала… Чи можу я, будь ласка, посидіти на цьому стільці?

— Гі… Гіраї! — поквапилася зупинити її Кеї.

— Можете поступитися мені місцем?.. Дуже вас прошу! — Не зважаючи на Кеї, Гіраї склала долоні докупи, ніби молилася до якогось бога. Виглядала вона досить кумедно, але налаштована була рішуче.

Однак жінка в білому й оком не змигнула. Це розлютило Гіраї.

— Агов! Ви мене чуєте? Не треба мене ігнорувати. Невже ви не можете поступитися мені місцем? — не вгавала Гіраї, а потім поклала руку на плече жінці.

— Ні! Гіраї, зупинись! Не роби цього!

— Будь ласка!

Гіраї не слухала Казу. Вона щосили потягнула жінку в білому за руку, намагаючись зрушити її з місця.

— Гіраї, зупинись! — кричала Кеї.

Але тієї миті жінка в білій сукні широко розплющила очі та втупилася в Гіраї. Ураз дівчині стало неймовірно важко. Мовби земна гравітація посилилася в кілька разів. Світло потьмянішало, ніби в приміщенні горіли, блимаючи на вітрі, самі свічки, а через кафе луною прокотилося моторошне примарне завивання, і годі було розібрати, звідки воно взялося. Не в змозі поворухнути жодним м’язом, Гіраї впала на коліна.

— Що за… що це таке?

— Даремно ти мене не послухала! — відповіла Кеї в манері «я ж тобі казала» і драматично зітхнула.

Гіраї знала про правила, але нічого не чула про прокляття. Про все, що було їй відомо, вона довідалася з пояснень іншим відвідувачам, які хотіли повернутися в минуле. Та зазвичай усі вони відмовлялися від свого задуму, почувши про ті осоружні правила.

— Вона якийсь демон… відьма! — вигукнула Гіраї.

— Ні, вона лише привид, — незворушно відказала Кеї.

Притиснута до землі, Гіраї лаяла жінку в білому на чім світ стояв, проте її прокльони анітрохи не допомагали.

— Ох!.. — Із затильної кімнати вийшла Казу. Вона відразу зрозуміла, що трапилося.