Доки кава не охолоне

— Яка страшна новина… — Когтаке геть забула про свою каву.

Легенька пара, що здіймалася з її поверхні, розчинилася в повітрі. Негаре стояв, схрестивши на грудях руки, і дивився собі під ноги.

Він отримав електронного листа від Гіраї. Вона радше написала б Кеї, але телефон мав тільки Негаре. У тому листі вона повідомила деякі подробиці про аварію й сказала, що якийсь час бар буде зачинено. Написала по-діловому, наче ця трагедія сталася з кимось іншим. Кеї взяла телефон Негаре відписати й запитати, як вона. Гіраї досі не відповіла. Її сім’я володіла старим готелем на околицях Сендая, найбільшого міста префектури Міягі. Готель називався «Такакура», що означало «Скарбниця».

Місто Сендай було популярним серед туристів, зокрема через тамтешній казковий фестиваль Танабата. Фестиваль у Сендаї славився своїми сасаказарі у вигляді десятиметрових бамбукових тростин з прив’язаними до них п’ятьма величезними паперовими кулями й барвистими стрічками. Туристи полювали й на інші атрибути святкування — різнокольорові паперові смужки, паперові кімоно та паперових журавлів, — бо вірили, що вони приносять удачу та успіх у справах.

Фестиваль Танабата в Сендаї завжди влаштовували з 6 по 8 серпня, байдуже, на які дні тижня він припадав. Тому за кілька днів у центрі міста поряд з вокзалом Сендая мали розпочатися приготування до свята. Щорічний фестиваль — одна з найвизначніших подій літа, і за три дні місто відвідувало понад два мільйони туристів. Тож цілком зрозуміло, чому в період фестивалю в готелі «Такакура», до якого від вокзалу можна дістатися на таксі за десять хвилин, було найбільше роботи.

Дзень-дзелень.

— Вітаю… Ласкаво просимо, — бадьоро гукнув Негаре. Саме вчасно, щоб трохи розвіяти похмурий настрій, що запанував у кафе.

Почувши дзвоника, Когтаке зручніше вмостилася на стільці. Аж тепер вона згадала про свою каву й потягнулася до чашки. Та вже не парувала.

— Вітаю… Ласкаво просимо, — повторила Кеї, коли почула дзвоника, і, зав’язавши фартуха, вийшла із затильної кімнати.

Але до кафе ніхто не зайшов. Правду кажучи, вхід до кафе був дещо незвичним. Спустившись сходами до підвалу, відвідувач спершу бачив перед собою великі двометрові двері. Товсті, дерев’яні, з прожилками. Оздоблені гравіюванням у європейському стилі, вони виглядали доволі вишукано. Залишивши позаду двері, треба було ще перейти шмат земляної підлоги, що відділяв вхід до кафе. Тому після дзеленькання дзвоника минало ще кілька секунд, перш ніж усередині з’являвся відвідувач, а доти ніхто не знав, хто це.

Минуло більше часу, ніж зазвичай, але ніхто так і не зайшов. Та саме тієї миті, коли Негаре здивовано схилив голову набік, пролунав знайомий голос.

— Негаре! Кеї!.. Агов! Мені потрібна сіль! Дайте мені сіль!

— Гіраї, це ти?

Навіть якщо похорон уже відбувся, ніхто не чекав, що вона так швидко повернеться. Кеї подивилася на Негаре широко розплющеними від здивування очима. Негаре на мить просто заціпенів. Він тільки-но розповідав Когтаке про трагічну загибель сестри Гіраї, тому його, певно, спантеличила її звична емоційність. Можливо, Гіраї просила солі для очищення[16], але її крик більше нагадував репетування матері, яка наспіх готувала на кухні вечерю.

— Ну ж бо! — цього разу відчайдушно гукнула вона.

— Ох, зараз… Хвилинку.

Негаре нарешті розворушився. Він схопив на кухні пляшечку солі й квапливо почовгав до входу. Здавалося, що перед входом до кафе Гіраї стоїть у своєму звичному строкатому вбранні. Когтаке подумала, що вона поводилася зовсім не так, як мала б у такій ситуації. «Невже її сестра й справді померла?» Вони з Кеї перезирнулися: схоже, Кеї подумала про те саме.

— Я так утомилася, — сказала Гіраї й зайшла, ледве переставляючи ноги.

Вона часто так ходила, але одяг на ній був не такий, як завжди. Замість притаманних їй ядучих червоних і рожевих спідниць, вона була одягнена в траурне вбрання. Бігуді теж не мала, її волосся було стягнуте у високий тугий вузол. Усім вона здалася геть іншою людиною. Гіраї, у чорному траурному одязі, важко опустилася за столик посеред кафе й підняла праву руку.

— Вибачай, що турбую, але мені не завадила б склянка води, — звернулася вона до Кеї.

— Ох… звісно, — сказала та.

Якось аж надто квапливо вона кинулася на кухню по воду.

— Хух… — протягнула Гіраї.

Вона випростала ноги й руки, ніби робила зарядку. На її правій руці теліпалася чорна сумочка. Негаре, який досі тримав баночку солі, і Когтаке, яка сиділа біля барної стійки, витріщилися на Гіраї, наче вона була якоюсь дивачкою. Кеї повернулася зі склянкою води.

— Дякую.

Гіраї поклала сумочку на стіл, узяла склянку і, на превеликий подив Кеї, випила її одним махом. Відтак стомлено зітхнула.

— Можна ще одну? — запитала вона, простягаючи склянку Кеї.

Жінка взяла склянку й знову побігла до кухні. Витираючи піт із чола, Гіраї ще раз зітхнула. Негаре не зводив з неї очей.

— Гіраї… — почав він.

— Так?

— Як би це сказати…

— Сказати що?

— Як би це сказати, що…

— Гм?

— Співчуваю твоєму горю…