Доки кава не охолоне

Гіраї вже ледве стримувала відчай. «Не смій помирати! Я не хочу, щоб ти помирала!»

— Ку… Кумі. — Гіраї ледь чутно вимовила її ім’я, наче воно в неї просто вирвалося. Навіть попри те, що всі її намагання були марними, вона хотіла завадити смерті сестри. Та Кумі, схоже, її не почула.

— Почекай хвильку… Маю вибігти до вбиральні… Треба поправити макіяж… — сказала Кумі, підводячись зі стільця.

— Кумі! — раптом вигукнула Гіраї.

Кумі вже встигла відійти, але покрик Гіраї спинив її.

— Гм? Що? — приголомшено запитала вона.

Гіраї не знала, що сказати. Ніякі слова не могли змінити теперішнього. Його вже було написано.

— Ем-м… Нічого… Вибач.

Але це не було «нічого». «Не йди! Не помирай! Вибач! Будь ласка, пробач мені! Якби ти не приїхала зустрітися зі мною, ти досі була б жива!»

Вона хотіла сказати стільки всього, хотіла вибачитися за те, що так егоїстично пішла з дому, очікуючи, що Кумі самотужки дбатиме про їхніх батьків та успадкує готель. Вона не лише ніколи не замислювалася, як важко було її сім’ї, а й навіть не намагалася з’ясувати справжні почуття сестри, які спонукали Кумі викроювати час у своєму шаленому графіку й приїздити, аби зустрітися з нею. «Тепер я знаю, чого тобі довелося натерпітися з такою старшою сестрою, як я. Мені дуже шкода…» Однак жодне з цих почуттів вона не могла висловити. Насправді вона ніколи їх не розуміла… То що їй зараз казати? Що вона хотіла б сказати?

Кумі лагідно дивилася на сестру. Хоча та й сказала: «Нічого», вона чекала наступних слів Гіраї. Зрештою, зрозуміла, що та хотіла промовити щось важливе.

«Як лагідно ти дивишся на мене після стількох років моєї жахливої поведінки. Ти завжди була доброю до мене й терпляче чекала, так довго чекала. Завжди мріяла, щоб ми разом керували готелем. Ніколи не втрачала надії. А я…»

Після тривалої паузи, заплутавшись у своїх почуттях, Гіраї нарешті спромоглася на слово й пробурмотіла:

— Дякую…

Вона не була певна, що одне це слово могло вмістити всі її почуття. Але тієї миті Гіраї вклала в нього всю свою душу.

Кумі якусь хвильку дивилася на неї спантеличено, а потім широко посміхнулася.

— Ти сьогодні точно якась дивна.

— Так, мабуть, — відказала Гіраї та з останніх сил якомога радісніше посміхнулася. Начебто вдовольнившись цим, Кумі знизала плечима, розвернулася й пішла до вбиральні.

«Кумі!..»

Гіраї дивилась услід сестрі. Її очі налилися сльозами. Вона відчувала, що більше не зможе їх стримувати. Проте жодного разу не кліпнула. Прикипіла очима до спини Кумі й проводжала її поглядом, поки сестра не зникла за дверима. Лише тоді опустила голову. Сльози котилися її щоками й скрапували на стіл. Горе витіснило всі інші почуття. Гіраї хотілося кричати, ридати, але вона не могла цього зробити.

Якщо вона закричить, її почує Кумі. Гіраї у відчаї прикрила рота рукою, щоб у неї не вирвалося: «Кумі, Кумі!» Здригалася всім тілом і тихенько плакала. Кеї, занепокоєна її дивною поведінкою, гукнула з кухні:

— Гіраї, з тобою все гаразд?

«Біп-біп-біп-біп-біп…

» — несподівано почулося з її чашки. То був сигнал, який попереджав, що кава от-от вистигне.

— О ні!.. Цей сигнал!

Кеї відразу все зрозуміла. Адже застережний звуковий сигнал використовували тільки тоді, коли хтось навідував померлих друзів чи родичів. Гіраї сказала, що повернулася побачитися з Кумі…

«Ой, лишенько… Її мила молодша сестра…»

Коли Кумі зайшла до вбиральні, Кеї поглянула на Гіраї.

— Це неможливо… — нажахано пробурмотіла вона.

Гіраї підняла очі на Кеї й тільки сумовито кивнула. Та, здавалося, заціпеніла.

— Гіраї… — сказала вона.

— Знаю. — Гіраї взяла чашку з кавою. — Я маю випити її, так?

Кеї нічого не відповіла. Вона не могла говорити.

Гіраї піднесла чашку до вуст. Удихнула й зі стогоном видихнула повітря. У тому стогоні зібрався весь болючий смуток, що витікав з її розбитого серця.

— Я лише хочу побачити її обличчя, ще раз. Та якщо затримаюся тут, не зможу повернутися назад…

Тремтливими руками Гіраї присунула чашку до губ. Вона мала випити ту каву. З очей знову заструменіли сльози. У голові завирували думки. «Чому ще сталося? Чому вона померла? Чому я не сказала їй раніше, що повернуся додому?»

Чашка зупинилася за кілька міліметрів від її рота й застигла на місці. За мить…

— Ох… Я не можу це випити…