Доки кава не охолоне

Загалом, я щаслива і в мене все гаразд. Якщо випаде нагода, приїздіть у гості. Дуже раджу побувати на фестивалі Танабата, хоча цього року він минув для мене непомітно. Будь ласка, передай усім мої вітання.

Яеко Гіраї».

Негаре, який слухав, стоячи на порозі кухні й схрестивши руки на грудях, ще більше звузив свої очі-щілини. Схоже, він посміхався — сказати про це напевно завжди було складно.

— О, та це ж чудово, — посміхнулася втішена Когтаке. Мабуть, вона вийшла на перерву між змінами, бо була у формі медсестри.

— Ось, подивіться на цю фотографію, — сказала Казу, демонструючи Когтаке, яка сиділа біля барної стійки, прикріплене до електронного листа фото. Когтаке взяла до рук телефон, аби краще його роздивитися.

— Ого, їй справді пасує… Викапана управителька, — здивовано відповіла Когтаке.

— Скажіть? — засміялася Казу.

На світлині Гіраї стояла перед готелем. Її волосся було зібране в пучок, а вдягнена вона була в рожеве кімоно, яке свідчило про її статус управительки «Такакури».

— Вона здається щасливою.

— Еге ж.

Гіраї посміхалася так, ніби її нічогісінько в цьому світі не хвилювало. Вона писала, що стосунки з батьками досі трохи дивні, але поряд з нею на фото позували її батько Ясуо та матір Мічіко.

— І Кумі теж… — пробурмотів Негаре, зазираючи над плечем Когтаке. — Кумі, безперечно, теж щаслива.

— Так, я в цьому впевнена, — погодилася Когтаке, роздивляючись фото.

Казу, яка стояла поряд, теж кивнула. Вона вже не була такою незворушно-врочистою, як тоді, коли здійснювала ритуал повернення в минуле. Її обличчя було лагідним і добрим.

— До речі, — сказала Когтаке, повертаючи їй телефон. Вона повернулась і з підозрою подивилася туди, де сиділа жінка в білій сукні. — Що це вона робить?

Але дивилася вона аж ніяк не на жінку-привида. На увазі мала Фуміко Кійокаву, яка сиділа на стільці навпроти жінки в білому. Навесні того року завдяки цьому кафе Фуміко повернулася в минуле. Зазвичай вона вдягалася як типова кар’єристка, але того дня, мабуть, мала вихідний. На ній був повсякденний одяг — чорна футболка з тричвертними рукавами й білі обтислі штани. На ногах — босоніжки з ремінцями.

Фуміко не виказувала ніякої зацікавленості листом Гіраї. Вона не відривала очей від обличчя жінки в білій сукні. Ніхто не знав, чого вона від неї хотіла. Казу теж не мала про це й гадки.

— Мені теж цікаво… — тільки й відповіла Казу.

З весни Фуміко час від часу навідувалася в кафе. І щоразу сідала навпроти жінки в білому.

Зненацька Фуміко поглянула на Казу.

— Ем, перепрошую… — почала вона.

— Так?

— Мене цікавить одна річ.

— Що саме?

— Усі ці мандрівки в часі… Чи можна також перенестися в майбутнє?

— У майбутнє?

— Так, у майбутнє.

Її запитання неабияк здивувало Когтаке.

— Це й мені цікаво.

— Ще б пак. Мандри в часі передбачають не лише повернення в минуле, але й можливість побувати в майбутньому… То можна чи ні? — вела далі Фуміко.

Когтаке закивала на знак підтримки.

— То можна чи ні? — не вгавала Фуміко. Її очі були сповнені надією та цікавістю.

— Так, звісно ж, ви можете перенестися в майбутнє, — незворушно відповіла Казу.

— Справді? — перепитала Фуміко.

У пориві емоцій вона мимоволі зачепила столик і перекинула чашку жінки-привида, від чого та смикнула бровою. Запанікувавши, Фуміко кинулася витирати розлиту каву серветкою. Вона не хотіла знову відчути на собі прокляття.

— Ого! — вигукнула Когтаке.

Казу стежила за реакцією обох жінок.

— Але ніхто цього не робить, — байдуже додала вона.

— Що? — запитала спантеличена Фуміко. — Чому, в біса, ніхто цього не робить?

Вона наблизилася до Казу, вимагаючи відповіді. Неможливо, щоб тільки її зацікавила ідея побувати в майбутньому. Когтаке, схоже, теж кортіло дізнатися відповідь на це запитання. Її очі розширилися, і вона не зводила їх з Казу. Та подивилася на Негаре й повернулася до Фуміко.

— Гаразд… Якщо вас цікавить подорож у майбутнє, то на скільки років уперед ви хочете потрапити?

Зважаючи на те, яким несподіваним було це запитання, Фуміко, схоже, уже давно все вирішила.

— Три роки! — без вагань відповіла вона, ніби тільки й чекала, коли її запитають. І ледь помітно зашарілася.

— Ви хочете побачитися зі своїм хлопцем? — безбарвним голосом запитала Казу.

— Ну… А що, як хочу? — Фуміко задерла підборіддя, мовби напоготові захищатися, а сама ще більше почервоніла.

Тут утрутився Негаре.

— Вам немає чого соромитися…

— А я й не соромлюся! — випалила Фуміко. Але Негаре зачепив її за живе, і вони з Когтаке, перезирнувшись, посміхнулися.

Казу було не до жартів. Вона дивилася на Фуміко зі своїм звичним байдужим виразом. Ту цей її вираз стривожив.

— То це неможливо? — ніяково запитала вона.

— Чому ж, можливо… Річ не в тому, — монотонно вела далі Казу.

— Але?

— Звідки ви можете знати, що за три роки він прийде до кафе?

Фуміко, схоже, не втямила, про що йшлося.

— Невже ви не розумієте? — допитувалася Казу.

— Ох…