Доки кава не охолоне

Казу називала її сеструнею, але насправді ця жінка була дружиною її кузена й звали її Кеї Токіта.

— Схоже, сакура вже відцвіла, — усміхнулася Кеї. Однак не схоже було, щоб її це засмутило.

— Так, дерева майже голі.

Казу говорила приязно та ввічливо, але не так офіційно, як тоді, коли вона розмовляла з Фуміко. Тепер її голос звучав більш м’яко, лагідніше.

— Добрий вечір, — привіталася Гіраї, пересідаючи зі стільця за столиком Фуміко до барної стійки, ніби їй уже набридло потішатися над нещастям Фуміко. — Де ти була?

— У лікарні.

— Щось трапилося? Чи звичайний медогляд?

— Так.

— Сьогодні ти трохи рум’яніша.

— Так, я добре почуваюся.

Кеї перевела погляд на Фуміко, яка досі лежала на столі, і допитливо схилила набік голову. Гіраї легенько кивнула, і Кеї зникла в кімнаті позаду барної стійки.

Дзень-дзелень.

Щойно Кеї зникла в затильній кімнаті, у дверях з’явилась голова кремезного чоловіка — той схилився, щоб не вдаритися нею об одвірок. Він був одягнений у легенький піджак, а під ним мав на собі форму кухаря, що складалася з білої сорочки й чорних штанів. У його правій руці побрязкувала чималенька в’язка ключів. Чоловіка звали Негаре Токіта, і він був власником кафе.

— Добрий вечір, — привіталася Казу.

Негаре у відповідь лише кивнув і звернув погляд своїх вузеньких мигдалеподібних очей на чоловіка з туристичним журналом, який сидів за найближчим до входу столиком.

Казу пішла на кухню по каву, аби наповнити порожню чашку, що її мовчки простягнула Гіраї, доки та, спершись одним ліктем на барну стійку, тишком розглядала Негаре.

Негаре стояв навпроти чоловіка, який не відривався від свого журналу.

— Фусагі, — сказав він обережно.

Кілька секунд чоловік на ім’я Фусагі ніяк не реагував, ніби й не чув, що його кличуть. Відтак повільно підняв очі на Негаре.

Негаре ґречно кивнув і сказав:

— Привіт.

— О, привіт, — відказав Фусагі з порожнім виразом обличчя й відразу повернувся до свого журналу.

Негаре ще мить постояв на місці, розглядаючи Фусагі.

— Казу, — гукнув він на кухню.

— Що? — Казу визирнула з кухні.

— Зателефонуй, будь ласка, Когтаке.

Його прохання дещо спантеличило дівчину.

— Так, вона шукала.

Казу зрозуміла, що він мав на увазі.

— Ох… Звісно, — відповіла вона.

Наливши Гіраї кави, дівчина пішла до затильної кімнати, аби зателефонувати.

Негаре зиркнув на Фуміко, яка напівлежала на столику, зайшов за барну стійку й узяв з полиці склянку. Дістав з холодильника під барною стійкою пакет помаранчевого соку, недбало налив у склянку й випив його з одного маху.

Відтак пішов на кухню помити склянку. За секунду почулося постукування нігтів по барній стійці.

— ? — Негаре вистромив з кухні голову.

Гіраї легенько понадила його рукою. Негаре мовчки підійшов, не встигнувши навіть витерти руки. Гіраї присунулася ближче до нього.

— Що сказали в лікарні? — пошепки запитала вона Негаре, який шукав паперового рушника.

— Гм-м… — промугикав він. Може, це й була його відповідь, а може, він просто насупився, бо ніяк не міг знайти того паперового рушника.

Гіраї запитала ще тихіше:

— Які результати обстеження?

Не відповідаючи на її запитання, чоловік пошкрябав перенісся.

— Погані? — похмуро вела далі Гіраї.

Вираз обличчя Негаре не змінився.

— Ознайомившись із результатами, вони вирішили, що вона не потребує госпіталізації, — пробурмотів Негаре собі під ніс.

Гіраї тихенько зітхнула.

— Зрозуміло… — сказала вона й зиркнула в бік затильної кімнати, де була Кеї.

Кеї від народження мала слабке серце. Вона часто лежала в лікарні. Утім, завдяки життєрадісності й веселій вдачі Кеї завжди посміхалася, хай яким тяжким не був би її стан. Гіраї добре знала про цю властивість Кеї, тому перепитала в Негаре.

Негаре врешті знайшов паперового рушника й узявся витирати руки.

— А як справи в тебе, Гіраї? Усе гаразд? — запитав він, змінюючи тему.

Гіраї не зовсім розуміла, що він мав на увазі, і здивовано розширила очі.

— Це ти про що? — запитала вона.

— Твоя сестра вже не раз приходила, аби зустрітися з тобою, хіба ні?

— А… Так, приходила, — знехотя відповіла Гіраї й почала роззиратися.

— Твої батьки мають готель, так?

— Так, мають.

Негаре не знав подробиць, але чув, що Гіраї пішла з дому й тепер готелем керувала її сестра.

— Мабуть, твоїй сестрі нелегко самій давати всьому раду.

— Ні, вона справляється. Моя сестра знає, як упоратися з такою роботою.

— І все ж…

— Минуло багато часу. Я не можу повернутися додому, — відрізала Гіраї.

Вона дістала з леопардової сумочки величезного гаманця. Він був таким великим, що більше скидався на книжку. Почувся брязкіт — Гіраї почала перебирати монети.

— Чому?

— Навіть якби я повернулася додому, з мене не було б ніякої користі, — сказала Гіраї, схиливши набік голову, і ніяково всміхнулася.

— Але… — Негаре хотів сказати ще щось.

— Отож, дякую за каву. Мушу йти, — перервала його Гіраї.

Вона поклала гроші за каву на барну стійку, підвелася й рушила до дверей, ніби тікала від цієї розмови.

Дзень-дзелень.