Дружина мандрівника в часі

— Ви хочете сказати, що вам знову стало вісім років?

— Ні. Я хочу сказати, що я сидів у своїй старій спальні у квартирі свого батька, у 1971 році, але мені було тридцять два роки, так як зараз. І сидів я у компанії самого себе, восьмирічного. І пив «Овалтін». Ми ділилися враженнями про скептицизм медиків. — Генрі обходить машину та відчиняє двері пасажирського сидіння. — Клер, звалюємо звідси. Все це намарно.

Прямую до водійського сидіння.

— Прощавайте, докторе Кендріку. Щасти вам із Коліном.

— Стривайте… — Кендрік замовкає, збирається з думками. — Це генетичне захворювання?

— Так, — відповідає Генрі. — Це генетичне захворювання. А ми намагаємося завагітніти.

— Ризиковане діло, — сумно посміхається він.

— Ми звикли випробовувати долю, — посміхаюся йому у відповідь. — До побачення.

Ми з Генрі сідаємо у машину та від’їжджаємо. Виїхавши на Лейк-Шор-Драйв, кидаю погляд на Генрі, який, на диво, посміхається на всі тридцять два.

— А чого це ти такий радий?

— Кендрік. Він на гачку.

— Думаєш?

— О, так.

— Ну, то й добре. Але він, здається, трішки тугодум.

— Зовсім ні.

— Добре.

Мовчки доїжджаємо додому. Проте ця тиша відрізняється від тієї, у якій ми виїжджали. Того ж вечора Кендрік телефонує Генрі й вони домовляються про зустріч, щоб почати з’ясовувати, як втримати Генрі у сьогоденні.

П’ятниця, 12 квітня 1996 року (Генрі тридцять два)

Генрі: Кендрік сидить з похиленою головою. Великі пальці його рук крутяться за периметром долонь, наче намагаються вислизнути. По обіді кабінет залитий золотавими променями. Якщо не брати до уваги оцих рухів пальцями, то весь час, поки я говорив, Кендрік сидить нерухомо. На підлозі — червоний індійський килим; сталеві ніжки бежевого м’якого крісла яскраво виблискують. Пачка цигарок «Кемел» увесь цей час лежить не торкана Кендріком. Золота оправа його окулярів з круглими шкельцями теж виблискує під сонячним промінням. Кінчик його правого вуха почервонів. Його руде, мов у лисиці, волосся та бліда шкіра так блистять на світлі, наче жовті хризантеми, що в мідній вазі, яка стоїть між нами на столі. Весь день Кендрік сидить у своєму кріслі та слухає мою розповідь.

Розповів йому все. Про початок усього цього, про моє навчання, боротьбу за виживання та те задоволення, коли маєш змогу знати все завчасно; про біль утрати, про жах від усвідомлення того, що нічого не можеш змінити. Зараз сидимо мовчки. Нарешті він піднімає голову та дивиться на мене. У світлих очах Кендріка бачу сум, якого не хотів би бачити. Після того, як виклав йому все, я радше волів би забрати усі слова назад та якнайшвидше піти звідси, звільнивши його від необхідності роздумувати над цим усім. Він тягнеться за цигаркою, підкурює, затягується й випускає сиву хмарку, яка, пересікаючи траєкторію світла та тіні, стає білого кольору.

— У вас є проблеми зі сном? — запитує; після довгого мовчання його голос хрипкий.

— Є.

— Ви… зникаєте у якусь конкретну частину доби?

— Ні… хоча, зранку, можливо, частіше.

— Трапляються головні болі?

— Так.

— Мігрені?

— Ні. Коли болить голова, то наче стискується. Погіршується зір, і такий стан, наче почнеться напад епілепсії.

— Гм.

Кендрік встає. Коліна хрустять. Він ходить туди-сюди кабінетом, курить, ходить по краю килима. Це вже починає мене дратувати, аж ось він зупиняється та знову сідає.

— Слухайте, — звертається до мене, насуплюючи брови, — існує таке поняття, як «часові гени». Вони керують циркадними ритмами, синхронізують вас із сонцем, ну, щось таке. Ми їх відкрили у багатьох типах клітин, по всьому тілу, проте особливо вони пов’язані із зором. Ви, здається, бачили багато своїх симптомів наглядно. Супрахіазматичне ядро гіпоталамусу, яке розташоване просто над вашим зоровим перехрестям, слугує так званою кнопкою повернення до початкового стану, так би мовити, ваше відчуття часу. Саме з цього я би хотів розпочати.

— Так, звичайно, — кажу, аби щось сказати, бо він дивиться на мене так, наче чекає на відповідь.

Кендрік знову підводиться та крокує до дверей, яких до цього я не помічав, відчиняє їх та на якусь мить щезає за ними. Повернувшись, тримає у руках латексні рукавиці та шприц.

— Закотіть рукав, — наказує.

— Що ви збираєтесь робити? — цікавлюсь, закочуючи рукав вище ліктя.

Він мовчки розпечатує шприц, змащує руку, тісно затискає та вміло робить укол. Відводжу погляд. Сонце вже проминуло вікна офісу, і в кімнаті сутеніє.

— У вас є медичне страхування? — запитує, витягуючи голку, знімаючи джгут та прикладаючи ватку і бактерицидний пластир «Бенд Ейд» на місце уколу.

— Немає. Сам сплачу, — кажу, затискаючи пальцями ранку та згинаючи лікоть.

— Ні, ні, — усміхається він. — Ви — мій маленький науковий експеримент, я протягну це своїм ґрантом з Національного Інституту Здоров’я.

— За що: «за це»?

— Тут ми не будемо засиджуватися. — Кендрік замовкає та стоїть, тримаючи рукавички, у яких щойно зробив ін’єкцію, та маленьку пробірку з кров’ю, яку він щойно у мене взяв. — Ми спробуємо секвенувати вашу ДНК.

— Гадаю, на це потрібна купа часу.