Дружина мандрівника в часі

Генрі: Спимо, руки та ноги переплетені. Всю ніч прокидалися, поверталися, піднімалися, лягали знову. Сьогодні вночі в Кендріків народилася дитина. Скоро задзвонить телефон. І він таки дзвонить. Апарат стоїть з боку Клер, вона знімає слухавку та дуже тихо промовляє: «Алло», відтак передає мені.

— Звідки ви дізнались? Звідки ви дізнались? — Кендрік майже шепоче.

— Мені шкода. Мені дуже шкода.

Якусь хвилину обоє мовчимо. Гадаю, Кендрік плаче.

— Прийдіть у мій офіс.

— Коли?

— Завтра, — коротко відповідає та кладе слухавку.

Неділя, 7 квітня 1996 року (Генрі тридцять два і вісім, Клер двадцять чотири)

Генрі: Їдемо з Клер у Гайд-парк. Більшість дороги мовчимо. Падає дощ, склоочисники задають ритм воді, що стікає лобовим склом. Шумить вітер.

Наче на продовження нашої розмови, якої насправді не було, Клер каже:

— Це нечесно.

— Що? Кендрік?

— Угу.

— Життя взагалі несправедливе.

— О, я не про те. Звісно, сумно, що дитинка хвора, проте я маю на увазі нас. Нечесно цим користатися.

— Хочеш сказати: непорядно?

— Ага.

Зітхаю. Видніється знак «Виїзд на 57-му вулицю», і Клер перелаштовує авто в інший ряд та з’їжджає з магістралі.

— Згоден з тобою, але запізно. Я намагався…

— У будь-якому разі, запізно.

— Так.

Знову западає мовчанка. Показую Клер, як пробратися крізь лабіринт доріг з одностороннім рухом, і от ми вже перед будівлею, де розташований офіс Кендріка.

— Удачі!

— Дякую.

Дещо нервую.

— Гарно поводься, — наказує мені Клер та цілує на прощання.

Дивимося одне на одного. Усі наші надії знаходяться під важким тягарем провини щодо Кендріка. Клер усміхається та дивиться убік. Виходжу з машини та спостерігаю, як авто Клер повільно з’їжджає на 59-ту вулицю та пересікає Мідвей. Їй ще потрібно виконати певне доручення у галереї «Смарт».

Двері в будівлю відчинені, тож піднімаюся ліфтом на третій поверх. У Кендріка в приймальні порожньо. Минаю її та виходжу у коридор. Двері до офісу Кендріка відчинені. Світло вимкнене. Спиною до мене стоїть Кендрік за своїм столом та дивиться у вікно на дощову вулицю. Мовчки стою у дверях. Довго стою. Врешті заходжу в кабінет.

Кендрік повертається до мене і я шокований змінами на його лиці. Спустошення — не те слово. Він розчавлений; те, що раніше було у виразі його обличчя, щезло безслідно. Впевненість, віра у власні сили, безпечність. Я настільки звик до життя у метафізичній трапеції, що інколи забуваю, що інші люди полюбляють мати надійний ґрунт під ногами.

— Генрі Детембл, — звертається до мене Кендрік.

— Доброго дня.

— Чому ви прийшли до мене?

— Тому що я повинен був прийти до вас. Це не питання вибору.

— Доля?

— Називайте як заманеться. Якби ви були на моєму місці, то би зрозуміли, що все йде по колу. Причинно-наслідковий зв’язок порушився.

Кендрік сідає за свій стіл. Скрипить крісло. Ще один — єдиний — звук, який чути у цьому кабінеті, це звук дощу. Шукає в кишенях цигарки, знаходить їх та дивиться на мене. Знизую плечима. Він підкурює та якийсь час мовчки курить. Дивлюсь на нього.

— Як ви дізнались? — запитує.

— Я вже вам казав. Бачив свідоцтво про народження.

— Коли?

— У 1999 році.

— Це неможливо.

— Тоді, поясніть: звідки я міг знати.

— Не можу, — мотає головою Кендрік, — не можу. Пробував зрозуміти і не зміг. Усе, що там написано, — правда. Година, день, вага, і… і відхилення, — з відчаєм дивиться на мене. — А якби ми вирішили дати йому якесь інше ім’я? Скажімо, Алекс, чи Фред, чи Сем?

Хитаю головою, та відразу ж припиняю, коли помічаю, що цим рухом ніби наслідую його.

— Але ви не назвали. Не говоритиму, що ви не змогли би, але ви не назвали. Все, що я зробив, — лише повідомив вам інформацію. Я не псих.

— У вас є діти?

— Ні, — не хочу це обговорювати, хоча, напевне, доведеться. — Мені шкода, що з Коліном таке… Та ви знаєте, він чудовий хлопчик.

— Я розбирався щодо помилки в аналізах, — пильно дивлячись на мене, починає Кендрік. — Наші результати аналізів випадково переплутали з іншою парою на прізвище Кенвік.

— А що би ви зробили, якби знали?

— Не знаю, — відводить погляд. — Ми з жінкою католики, тому, думаю, що кінцевий результат був би такий самий. Іронія долі…

— Так.

Кендрік гасить цигарку та запалює наступну. Нічого йому не кажу, але розумію, що потім у мене дуже болітиме голова від цигаркового диму.

— Як це відбувається?

— Що?

— Ну, ця, як ви кажете, мандрівка у часі, — його голос набирає злості. — Проговорюєте якесь заклинання? Залазите в машину часу?

— Ні, — намагаюся звучати якомога правдоподібніше, — нічого не роблю. Це просто відбувається. Неконтрольовано. Просто якоїсь хвилини все добре, а вже за мить опиняюся десь в іншому місці та часі.

— А що ви від мене хочете? Чим я вам допоможу?

Щоб надати більшої виразності своїм словам, нахиляюся до нього ближче.

— Хочу, щоб ви розібралися, чому так відбувається, та припинили все це.

Кендрік посміхається. Посмішку не можна назвати дружньою.

— А для чого це вам? У мене таке враження, що це вам ще дуже знадобиться. Знати те, про що інші люди навіть не здогадуються…

— Це небезпечно. Рано чи пізно воно мене вб’є.

— Не можу сказати, що я б надто засмутився…