Генрі:
Спимо, руки та ноги переплетені. Всю ніч прокидалися, поверталися, піднімалися, лягали знову. Сьогодні вночі в Кендріків народилася дитина. Скоро задзвонить телефон. І він таки дзвонить. Апарат стоїть з боку Клер, вона знімає слухавку та дуже тихо промовляє: «Алло», відтак передає мені.— Звідки ви дізнались? Звідки ви дізнались? — Кендрік майже шепоче.
— Мені шкода. Мені дуже шкода.
Якусь хвилину обоє мовчимо. Гадаю, Кендрік плаче.
— Прийдіть у мій офіс.
— Коли?
— Завтра, — коротко відповідає та кладе слухавку.
Генрі:
Їдемо з Клер у Гайд-парк. Більшість дороги мовчимо. Падає дощ, склоочисники задають ритм воді, що стікає лобовим склом. Шумить вітер.Наче на продовження нашої розмови, якої насправді не було, Клер каже:
— Це нечесно.
— Що? Кендрік?
— Угу.
— Життя взагалі несправедливе.
— О, я не про те. Звісно, сумно, що дитинка хвора, проте я маю на увазі нас. Нечесно цим користатися.
— Хочеш сказати: непорядно?
— Ага.
Зітхаю. Видніється знак «Виїзд на 57-му вулицю», і Клер перелаштовує авто в інший ряд та з’їжджає з магістралі.
— Згоден з тобою, але запізно. Я намагався…
— У будь-якому разі, запізно.
— Так.
Знову западає мовчанка. Показую Клер, як пробратися крізь лабіринт доріг з одностороннім рухом, і от ми вже перед будівлею, де розташований офіс Кендріка.
— Удачі!
— Дякую.
Дещо нервую.
— Гарно поводься, — наказує мені Клер та цілує на прощання.
Дивимося одне на одного. Усі наші надії знаходяться під важким тягарем провини щодо Кендріка. Клер усміхається та дивиться убік. Виходжу з машини та спостерігаю, як авто Клер повільно з’їжджає на 59-ту вулицю та пересікає Мідвей. Їй ще потрібно виконати певне доручення у галереї «Смарт».
Двері в будівлю відчинені, тож піднімаюся ліфтом на третій поверх. У Кендріка в приймальні порожньо. Минаю її та виходжу у коридор. Двері до офісу Кендріка відчинені. Світло вимкнене. Спиною до мене стоїть Кендрік за своїм столом та дивиться у вікно на дощову вулицю. Мовчки стою у дверях. Довго стою. Врешті заходжу в кабінет.
Кендрік повертається до мене і я шокований змінами на його лиці. Спустошення — не те слово. Він розчавлений; те, що раніше було у виразі його обличчя, щезло безслідно. Впевненість, віра у власні сили, безпечність. Я настільки звик до життя у метафізичній трапеції, що інколи забуваю, що інші люди полюбляють мати надійний ґрунт під ногами.
— Генрі Детембл, — звертається до мене Кендрік.
— Доброго дня.
— Чому ви прийшли до мене?
— Тому що я повинен був прийти до вас. Це не питання вибору.
— Доля?
— Називайте як заманеться. Якби ви були на моєму місці, то би зрозуміли, що все йде по колу. Причинно-наслідковий зв’язок порушився.
Кендрік сідає за свій стіл. Скрипить крісло. Ще один — єдиний — звук, який чути у цьому кабінеті, це звук дощу. Шукає в кишенях цигарки, знаходить їх та дивиться на мене. Знизую плечима. Він підкурює та якийсь час мовчки курить. Дивлюсь на нього.
— Як ви дізнались? — запитує.
— Я вже вам казав. Бачив свідоцтво про народження.
— Коли?
— У 1999 році.
— Це неможливо.
— Тоді, поясніть: звідки я міг знати.
— Не можу, — мотає головою Кендрік, — не можу. Пробував зрозуміти і не зміг. Усе, що там написано, — правда. Година, день, вага, і… і відхилення, — з відчаєм дивиться на мене. — А якби ми вирішили дати йому якесь інше ім’я? Скажімо, Алекс, чи Фред, чи Сем?
Хитаю головою, та відразу ж припиняю, коли помічаю, що цим рухом ніби наслідую його.
— Але ви не назвали. Не говоритиму, що ви не змогли би, але ви не назвали. Все, що я зробив, — лише повідомив вам інформацію. Я не псих.
— У вас є діти?
— Ні, — не хочу це обговорювати, хоча, напевне, доведеться. — Мені шкода, що з Коліном таке… Та ви знаєте, він чудовий хлопчик.
— Я розбирався щодо помилки в аналізах, — пильно дивлячись на мене, починає Кендрік. — Наші результати аналізів випадково переплутали з іншою парою на прізвище Кенвік.
— А що би ви зробили, якби знали?
— Не знаю, — відводить погляд. — Ми з жінкою католики, тому, думаю, що кінцевий результат був би такий самий. Іронія долі…
— Так.
Кендрік гасить цигарку та запалює наступну. Нічого йому не кажу, але розумію, що потім у мене дуже болітиме голова від цигаркового диму.
— Як це відбувається?
— Що?
— Ну, ця, як ви кажете, мандрівка у часі, — його голос набирає злості. — Проговорюєте якесь заклинання? Залазите в машину часу?
— Ні, — намагаюся звучати якомога правдоподібніше, — нічого не роблю. Це просто відбувається. Неконтрольовано. Просто якоїсь хвилини все добре, а вже за мить опиняюся десь в іншому місці та часі.
— А що ви від мене хочете? Чим я вам допоможу?
Щоб надати більшої виразності своїм словам, нахиляюся до нього ближче.
— Хочу, щоб ви розібралися, чому так відбувається, та припинили все це.
Кендрік посміхається. Посмішку не можна назвати дружньою.
— А для чого це вам? У мене таке враження, що це вам ще дуже знадобиться. Знати те, про що інші люди навіть не здогадуються…
— Це небезпечно. Рано чи пізно воно мене вб’є.
— Не можу сказати, що я б надто засмутився…