Дружина мандрівника в часі

Продовжувати немає сенсу. Підводжусь та прямую до дверей.

— До побачення, докторе Кендріку.

Повільно йду коридором, даючи йому шанс мене повернути. Проте він цього не робить. Стою біля ліфта й з гіркотою думаю про те, що коли щось пішло не так, отже, так мало бути, й рано чи пізно, все налагодиться. Відчинивши двері, через дорогу бачу Клер, яка чекає на мене у машині. Вона повертається до мене, й у її очах така надія, таке сподівання, що мене охоплює неймовірний сум. Мені лячно розповідати їй про свою зустріч. Переходячи дорогу, чую шум у вухах, втрачаю рівновагу та падаю. Проте не на асфальт, а на килим. Лежу там, де впав, доти, поки не чую знайомий дитячий голос:

— Генрі, з тобою все нормально?

Піднімаю голову та бачу себе восьмирічного, який сидить на ліжку й дивиться на мене.

— Зі мною все добре, Генрі. — Проте він не вірить. — Справді, зі мною все добре.

— Хочеш «Овалтін»?

— Хочу.

Він устає з ліжка та шкандибає до коридору. Нині глибока ніч. Він копирсається на кухні й нарешті повертається, несучи два горнятка з гарячим шоколадом. Повільно п’ємо, у цілковитій тиші. Коли горнята спорожніли, Генрі відносить їх на кухню та миє. Коли повертається, запитую:

— Ну, як справи?

— Та, нормально. Ходили ще до одного лікаря сьогодні.

— Хе, і я теж. А до кого?

— Забув, як його звати. Якийсь старий дядько, у його вухах багато волосся.

— І як?

Генрі знизує плечима.

— Він мені не повірив.

— Угу. Припини вже до них ходити. Ніхто тобі не повірить. Один лікар, з яким я сьогодні зустрічався, повірив, принаймні мені так здається, але не захотів допомогти.

— Чому?

— Думаю, я йому не сподобався.

— О-о! Гей, тобі потрібна ковдра?

— М-м, так, дай одну.

Стягую з ліжка Генрі ковдру та скручуюсь клубочком на долівці.

— Добраніч. Солодких снів.

Бачу, як у синяві спальні зблиснули зуби мого маленького «я», відтак він згортається у клубочок. Втуплююсь у свою стару стелю, мріючи про повернення до Клер.

Клер: Генрі виходить з будівлі, вигляд у нього нещасний. Раптом він скрикує та зникає. Вистрибую з машини та підбігаю до того місця, де щойно був Генрі, проте там, звісно, лише купка його одягу. Підбираю його та ще якийсь час стою посеред вулиці. Помічаю, що з вікна на третьому поверсі на мене дивиться якийсь чоловік. Потім він зникає. Повертаюсь до машини, сідаю в неї та так і сиджу, дивлячись на блакитну сорочку Генрі та його чорні штани. Міркую, чи лишатися мені тут, чи що мені робити. У моїй сумочці лежить «Повернення в Брайдсхед», тому вирішую ще якийсь час посидіти тут. А раптом Генрі повернеться? Коли обертаюся, щоб витягнути книжку, бачу рудоволосого чоловіка, який біжить до моєї машини. Стає біля пасажирського сидіння та заглядає всередину. Це, очевидно, Кендрік. Клацаю замок, він сідає. Так і сидить, не знаючи, що сказати.

— Доброго дня, — рятую його. — Ви, мабуть, Девід Кендрік. Я — Клер Детембл.

— Так, — розгублено бурмоче, — так, так. Ваш чоловік…

— Зник посеред білого дня.

— Так!

— Ви, здається, здивовані.

— Ну…

— Хіба він вам не розповідав? У нього таке буває. — Поки що на мене цей чоловік не справляє враження, проте тримаюся. — Мені дуже шкода вашого хлопчика. Але Генрі каже, що він — миле дитя, і дуже гарно малює, а ще у нього хороша уява. І ваша донька дуже обдарована. І все буде добре, от побачите.

— У нас немає доньки, — глипає на мене. — Лише Колін.

— Але буде. Звуть Надею.

— Ми шоковані. Моя дружина дуже засмучена…

— Все буде добре. Справді.

На моє здивування, незнайомець починає плакати, його плечі здригаються, обличчя сховане у долонях. Кілька хвилин по тому припиняє та піднімає голову. Даю йому вологі серветки «Клінекс», він видуває носа.

— Вибачте, — починає він.

— Не зважайте. Що там сталося, між вами та Генрі? Все, певно, було погано.

— Звідки ви знаєте?

— Він був увесь вичавлений, отож і втратив над собою контроль.

— А де він? — Кендрік озирається, так ніби я ховаю Генрі десь тут на задньому сидінні.

— Не знаю. Не тут. Ми сподівалися, що ви допоможете, але, гадаю, марно.

— Я просто не розумію, як…

Цієї миті з’являється Генрі, прямісінько на тому самому місці, де й зник. За шість метрів від нього їде машина, шофер тисне на гальма, проте не встигає — Генрі вже на капоті його машини.

Чоловік опускає скло, а Генрі привстає та легенько кланяється йому. Чоловік щось верещить та трішки здає назад. У вухах аж пульсує. Кидаю погляд на Кендріка: у нього аж мову відняло. Вистрибую з машини. Генрі злазить з капота.

— Привіт, Клер. Близько, правда?

Обіймаю його, він труситься.

— Мій одяг у тебе?

— Ага, тут, у машині. О, чуєш, тут Кендрік.

— Що? Де?

— У машині.

— Чому?

— Він бачив, як ти зник. Здається, це його дуже вразило.

Генрі просовує голову у двері з боку водія.

— Привіт.

Хапає свій одяг та починає одягатися. Кендрік вилазить з машини та дріботить до нас.

— Де ви були?

— У 1971 році. Пив «Овалтін» зі собою восьмирічним у своїй старій спальні, о першій ночі. Був там десь годину. А чому ви запитуєте? — холодно звертається до Кендріка, а сам тим часом зав’язує краватку.

— Неймовірно!

— Можете це повторювати безкінечно, але на жаль, це правда.