Дружина мандрівника в часі

Заходжу до невеликої з фальшивим шиком будівлі, що поблизу лікарні. Підіймаюсь ліфтом на третій поверх, відчиняю скляні двері з золотавою табличкою «Доктори С. П. Слоун та Д. Л. Кендрік». У приймальні називаю своє прізвище та сідаю в одне з глибоких м’яких блідо-бузкового кольору крісел. Приймальня у рожевих та фіолетових тонах — гадаю, щоби урівноважувати пацієнтів. Доктор Кендрік — генетик, і не випадково — філософ, що, мабуть, виступає для нього способом упоратися з суворою практичною реальністю генетика. Окрім мене сьогодні більше нікого немає. Я прийшов на десять хвилин швидше. Шпалери — в широку смужку, колір точнісінько, як на пляшечці «Пепто-Бісмол». Вони дисгармоніюють із картиною з млином, що висить навпроти мене, — на ній переважають коричневий та зелений кольори. Меблі у стилі колоніальної епохи, на долівці — досить непоганий килимок, типу м’якого персидського килима. І мені якось шкода його, що він застряг у цій неприємній приймальні. Секретарка — приємна на вигляд, середнього віку жінка, проте через зловживання засмагою на лиці має глибокі зморшки. Навіть зараз вона дуже засмагла — у березні, тут, у Чикаґо.

О 9:35 чую голоси, що лунають з коридору, і до приймальні заходить русява жінка з маленьким хлопчиком в інвалідному візку. У хлопчика ДЦП, чи щось таке. Жінка всміхається до мене, всміхаюсь їй у відповідь. Коли вона повертається, бачу, що вона — при надії. Секретарка каже:

— Можете заходити, містере Детембл.

Минаючи хлопчика, всміхаюсь до нього. Він поглинає мене своїми величезними очиськами, та не всміхається у відповідь.

Коли заходжу до кабінету доктора Кендріка, він щось записує у блокноті. Сідаю; він продовжує писати. Виглядає молодшим, аніж я думав: йому десь під сорок. Мені завжди здавалось, що лікарі повинні бути старими. Нічого не можу з цим вдіяти, це тягнеться ще з дитинства, з отієї безкінечної вервечки лікарів. У Кендріка руде волосся, худе лице, борода та окуляри з товстими лінзами у дротяній оправі. Він дещо схожий на Д. Г. Лоуренса. На ньому симпатичний, попелястого кольору костюм з вузькою темно-зеленою краваткою та затискачем для краватки кольору райдужної форелі. Попільничка, що біля його ліктя, ущент завалена недопалками, кімната просякнута цигарковим димом, хоча в цю мить він і не палить. Усе дуже сучасне: трубчаста сталь, бежева твідова тканина, світле дерево. Він піднімає на мене очі, дивиться та посміхається.

— Доброго ранку, містере Детембл. Чим можу вам допомогти? — Дивиться у свій календар. — Тут, здається, немає ніякої інформації стосовно вас. У чому ваша проблема?

— Dasein.

— Dasein? — спантеличено перепитує він. — Буття? Як це?

— У мене такий стан, який, як мені кажуть, стане відомим як «хронологічна патологія». Мені важко залишатися у теперішньому часі.

— Перепрошую?

— Я мандрую в часі. Не за власним бажанням.

Кендрік шокований, але не втрачає самовладання. Він мені подобається: намагається спілкуватися зі мною, як з нормальною людиною, хоча, переконаний, подумки він уже розмірковує, до кого зі своїх друзів-психіатрів мене спровадити.

— Але чому ви шукаєте генетика? Може, вам потрібна консультація філософа?

— Це генетичне захворювання. Хоча було би приємно потеревенити з кимось про глибшу сутність цієї проблеми.

— Містере Детембл, ви, очевидно, розумна людина… Я ще ніколи не чув про таку хворобу. Нічим не зможу вам допомогти.

— Ви мені не вірите.

— Авжеж. Не вірю.

Тепер моя черга співчутливо усміхатися. Мені неприємно про це думати, але потрібно це зробити.

— Упродовж життя мене оглядало багато лікарів, але нині вперше я можу представити докази. Звичайно, ніхто мені не вірить, ніколи. У вас із дружиною народиться наступного місяця дитина?

— Так, — насторожено відповідає. — Звідки ви знаєте?

— Через кілька років я загляну у свідоцтво про народження вашої дитини. Я подорожую до минулого моєї дружини; інформація, яку я там записую, — тут, у цьому конверті. Вона передає його мені, коли ми зустрічаємося у теперішньому. А я віддам його зараз вам. Відкрийте відразу після того, як народиться ваш син.

— У нас буде дочка.

— Ну, насправді ні, — спокійно заперечую. — Але не сперечаймося. Збережіть його, і відкрийте одразу після народження дитини. Не викидайте. Після того як прочитаєте, подзвоніть мені, якщо захочете, — з цими словами встаю. — Нехай щастить! — промовляю, хоча сьогодні мені не віриться в удачу. Мені дуже його шкода, проте іншого способу це зробити просто не існує.

— Прощавайте, містере Детембл, — холодно прощається доктор Кендрік.

І я виходжу. Заходжу в ліфт та думаю, що зараз він, мабуть, відкриває конверт. Усередині нього — аркуш з надрукованою інформацією:

Колін Джозеф Кендрік,

6 квітня 1996 року,

1:18,

3 кг 300 г, білий, чоловіча стать,

синдром Дауна.

Субота, 6 квітня 1996 року, 5:32 ранку (Генрі тридцять два, Клер двадцять чотири)