Дружина мандрівника в часі

Клер стоїть перед яскравим жовтим віршем і, здається, зігрівається ним. Бачимо Данте, Донна, Блейка, Неруду, Бішопа. Затримуємось у кімнаті з творами Рільке, швиденько минаємо «бітників» та зупиняємося перед Верленом та Бодлером. Раптом усвідомлюю, що загубив Клер. Спершу йду, затим біжу, повертаючись через галереї. Несподівано знаходжу її: вона стоїть перед віршем, коротеньким білим віршем, прикріпленим у куточку. Плаче. Підходжу до неї, стаю поза її спиною і бачу цей вірш: «А зараз я вкладаюсь спати, прошу Бога за душею наглядати, якщо помру я уві сні, прошу Бога душу забрати».

Відтак борсаюсь у траві. Холодно; наді мною свище вітер. Лежу голий у темряві, мені холодно. Земля встелена снігом, стою навколішках, на нього капає кров, протягую руку…

— О Боже, у нього тече кров…

— Якого біса? Як це сталося?

— Лайно, він відірвав усі електроди… Допоможи мені покласти його у ліжко…

Розплющую очі. Наді мною нахилилися Кендрік та доктор Ларсон. У Ларсона засмучений та схвильований вигляд, зате у Кендріка — тріумфальна посмішка на обличчі.

— Записали? — запитую.

— Це було ідеально, — відповідає.

— Чудово, — останнє, що промовляю перед тим, як знепритомніти.

Другий

Неділя, 2 жовтня 1997 року (Генрі тридцять чотири, Клер двадцять шість)

Генрі: Прокидаюся, відчуваю запах металу. Це кров, і вона всюди. Клер згорнулась у ній клубочком, як кошенятко.

Торсаю її, вона промовляє:

— Ні.

— Ну ж бо, Клер, прокидайся! У тебе знову йде кров.

— Мені снилося…

— Клер, будь ласка…

Вона сідає. Її руки, лице та волосся наскрізь просочились кров’ю. Клер простягає руку, а на ній, напівлежачи, примостилося крихітне чудовисько. Вона промовляє, якось так просто:

— Він помер.

Починає ридати. Сидимо на краєчку ліжка, просякнутого кров’ю, обіймаючись та плачучи.

Понеділок, 16 лютого 1998 року (Клер двадцять шість, Генрі тридцять чотири)

Клер: Ми з Генрі саме збираємося виходити. Нині полудень, падає сніг. Натягую чоботи, цієї ж миті дзвонить телефон. Генрі простує коридором до вітальні, щоби підняти слухавку. Чую, як відповідає:

— Алло, — і відразу, — справді? Ну, ні фіґа собі! — Відтак: — Стривайте, візьму папір… — Тривале мовчання, що переривається лише словами: — Зачекайте, поясніть.

Роззуваюся та знімаю верхній одяг. Тихенько, у самих шкарпетках, прокрадаюся до вітальні. Генрі сидить на дивані та щось несамовито записує. На колінах, як маленьке кошенятко, лежить телефон. Сідаю біля нього, а він розпливається в усмішці. Дивлюся у його записник. Зверху на сторінці написано: «4 гени: на 4, атемпоральний 1, синхронізуючі імпульси, новий ген = мандрівник у часі?? Хром = 17 × 2, 4, 25, 200 + повторює ініціативну групу лікування, пов’язано зі стáттю? Ні, + забагато допамінових рецепторів, які протеїни???» І розумію: Кендрік це зробив! Він усе зрозумів, у всьому розібрався! Не можу в це повірити. Він це зробив. Що тепер?

Генрі кладе слухавку та повертається до мене. У нього такий остовпілий вигляд, як у мене відчуття.

— І що далі? — запитую.

— Він збирається клонувати гени та підселити їх до миші.

— Що?

— Він збирається створити мишей, які мандруватимуть у часі. І потім лікувати їх.

Одночасно починаємо реготати. Відтак танцюємо, кружляючи кімнатою. Сміємося і танцюємо доти, поки, важко дихаючи, не падаємо на диван. Зачудовано дивлюся на Генрі: чому на клітинному рівні він такий незвичайний, такий інакший, коли він — просто чоловік, у білій сорочці та теплій куртці, чия рука на дотик — звичайнісінька рука, зі шкіри та кісток, чоловік, який усміхається, як звичайнісінька людина. Я завжди знала, що він не такий, як усі. Зрештою, і що? Лише якихось кілька літер у коді? Але чомусь це має велике значення. І ми якось мусимо це змінити. А десь, у іншому кінці міста, доктор Кендрік сидить у своєму кабінеті, роздумуючи над тим, як вивести мишей, які б не підкорялися часовим правилам. Сміюся, втім, це — питання життя та смерті. Зупиняю в собі сміх і прикриваю рота рукою.

Перехідний епізод

Середа, 12 серпня 1998 року (Клер двадцять сім)