Дружина мандрівника в часі

Пори року змінювались, Люсіль жовкла й чахнула, як та рослина. Влітку, коли усі ми приїжджали, вона трішки вичунювала, й будинок аж дзвенів від щасливих криків та гуркоту, спричинених дітьми Марка та Шерон: ті вовтузились у фонтані, як маленькі цуценята, стрибали та розважалися на траві, липкі та гіперактивні. Люсіль часто була понурою, втім, завжди елегантною. Вона завжди підводилася, щоби привітатися з нами; її світле з мідним відтінком волосся було зібране в тугу ґульку, з якої вибивалися та спадали на лице густі пасма. Білі лайкові рукавиці для садівництва та знаряддя фірми «Сміт-енд-Говкен» миттю відкидались на землю, тільки-но ми починали обійматися при зустрічі. Ми з Люсіль цілувались дуже офіційно, в обидві щоки, начебто ми — дуже старенькі графині, що якийсь час не бачилися. Вона завжди була доброю до мене і водночас могла самим лише поглядом стерти на порох свою доньку. Мені її бракує. Клер… ні, сюди «мені її бракує» — дещо не пасує. Клер спустошена. Заходить у якусь кімнату й забуває, для чого вона туди увійшла. Сидить і дивиться у книгу, не перегортаючи сторінки впродовж години. Втім, не плаче. Клер посміхається, коли жартую. Вона їсть те, що кладу перед нею. Коли пробую покохатися з нею, Клер скоряється… та вже згодом відмовляюсь від цієї ідеї та лишаю її саму, наляканий її смиренним лицем, на якому не проступає ані сльозинки і яке, здається, десь далеко звідси. Сумую за Люсіль, але саме Клер — та людина, яку втрачаю, яка десь далеко від мене, яка полишила мене з тією незнайомкою, що лише зовні нагадує Клер.

Середа, 26 листопада 1998 року (Клер двадцять сім, Генрі тридцять п’ять)

Клер: Мамина кімната біла та порожня. Усі медичні причандали прибрали. Ліжко розібрали аж до матрацу, всього у плямах та непристойному вигляді в такій чистій кімнаті. Стою перед маминим столом. Це важкий пластиковий білий стіл, сучасний та дивний у по-своєму жіночій та вишуканій кімнаті з антикварними французькими меблями. Мамин стіл стоїть у маленькій ніші, оточеній з усіх боків вікнами; ранкове світло омиває його порожню поверхню. Стіл замкнений на ключ. Уже годину його шукаю — безуспішно. Спираюся ліктями на спинку поворотного крісла та дивлюсь на цей стіл, довго дивлюся. А потім спускаюся сходами. У вітальні та їдальні порожньо. З кухні долинає чийсь сміх, тож прямую туди. Генрі та Нел скупчилися над купою мисок; поруч — тканина для розкачування тіста й качалка.

— Гей, хлопче, легше, легше! Ти ж затовчеш його! Потрібно ось так: легенькими рухами, інакше їхня консистенція стане, як у жувальної гумки.

— Вибачте, вибачте, вибачте! Я буду легенько, тільки не штурхайте мене так. Гей, Клер! — повертається до мене, на лиці усмішка, а весь він у борошні.

— Що то буде?

— Круасани. Я поклявся або опанувати це мистецтво вимішування тіста для випічки, або загинути під час цього випробування.

— Спочивай у мирі, синку, — шкірить зуби Нел.

— А що сталося? — запитує він.

Нел тим часом енергійно розкачує тісто, скручує у ковбаску, нарізає та загортає у парафінований папір.

— Нел, мені треба позичити Генрі на кілька хвилин.

Нел ствердно киває та тицяє качалкою в бік Генрі.

— Повертайся за чверть години, почнемо робити маринад.

— Слухаюсь, мем.

Генрі йде за мною сходами. Стаємо перед маминим столом.

— Хочу його відкрити, і ніде не можу знайти ключа.

— А-а… — кидає на мене погляд, але такий швидкий, що не встигаю його зрозуміти. — Ну, це легко.

Він виходить з кімнати й за кілька хвилин повертається. Сідає на підлогу перед столом, розпрямляє дві великі канцелярські скріпки. Спочатку береться за нижню ліву шухляду, акуратно просовуючи та крутячи одну скріпку, потім всовує іншу.

— Voilá! — хвалиться, витягуючи на себе шухляду.

Вона аж тріщить від паперу. Генрі без зайвого клопоту відчиняє ще чотири шухляди. Скоро усі вони висунуті назовні, явивши весь свій вміст: блокноти, якісь відривні аркуші, каталоги з садівництва, пакети з насінням, ручки та коротесенькі олівчики, чекова книжка, шоколадка «Герші», сантиметрова стрічка, та багато інших дрібниць, що скромно собі лежать на сонячному світлі, у забутті. Генрі нічого не чіпає. Дивиться на мене, а я, якось мимоволі, — на двері. І Генрі розуміє мій натяк. Розвертаюся до столу.

Папери у повному безладі. Сідаю на підлогу та висипаю увесь вміст шухляди перед собою. Усе, на чому її почерк, вирівнюю та кладу на купку ліворуч. Тут якісь списки, записки, у яких вона звертається сама до себе: «Не запитувати Ф. про С»., або: «Нагадати Еті про вечерю у Б. в п’ятницю».

Безліч аркушів, списаних якимись карлючками, спіральками, хвильками, чорними колами, знаками, що нагадують пташині лапки. На деяких із них — речення, або фраза посеред усіх цих кривуль: «Зробити проділ у волоссі за допомогою ножа», або: «Не могла, не могла цього зробити», чи ж: «Якщо буду зачаєна, це пройде повз мене». Деякі аркуші — це вірші, в яких усе настільки поперекреслювано, вставлені якісь позначки, що від них мало що лишається, ніби фрагменти від давньогрецької поетеси Сафо: