Дружина мандрівника в часі

Клер: Мама нарешті заснула. Заснула у своєму ліжку, у своїй кімнаті. Вона втекла з лікарні, лише заради своєї кімнати, свого притулку, що зрештою перетворився на таку саму лікарняну палату. Але зараз це поза межами її розуміння. Усю ніч вона говорила, плакала, сміялася, верещала, вигукувала: «Філіпе!» та: «Мамо!», а також: «Ні, ні, ні…» Усю ніч цикади та деревні жаби-крякавки вибивали своєю електричною завісою звуків такт, нагадуючи мені моє дитинство. Її шкіра при світлі ночі схожа на віск, кістляві руки гамселять по ліжку, благаючи, хапаючись за склянку води, що підношу до її потрісканих уст. Світає. Мамине вікно виходить на схід. Сиджу в білому кріслі біля вікна, лицем до ліжка, але не дивлюся туди, не дивлюся на маму — таку змарнілу, таку змалілу на своєму великому ліжку. Не дивлюсь на пляшечки з таблетками, ложки, склянки, штатив для внутрішньовенних уливань з товстезним пакетом рідини, що звисає зверху. Не дивлюсь на червоне блимання рідкокристалічного екрану, судно, маленький ниркоподібний мішок для блювання, коробку латексних рукавичок та бляшанку для сміття, на якій етикетка, що застерігає про біовідходи, а всередині — купа закривавлених шприців. Дивлюся у вікно, на схід. Чую спів птахів. Чую, як голуби, що живуть у гліцинії, прокидаються. Світ довкола сірий. Утім, поволі у нього просочуються кольори: уранішня зоря ще не рожево-строката, а помаранчева, мов пляма крові, що поступово проступає та розширюється; вона затримується на горизонті на якусь мить, але враз затоплює сад; світло стає золотавим, відтак зблискує небесна блакить, і згодом усі кольори заповнюють яскравими барвами призначені для них місця. Виноградні лози, троянди, білі сальвії та нагідки бринять у свіжій ранковій росі, мовби під тонким склом. Срібні берези на узліссі хитаються, мов білі струни, що звисають з неба. Над травою пролітає ворона. Під нею летить її тінь. Вони стрічаються, коли птаха сідає під вікно та поважно кряче. Світло нарешті сягає вікна й вихоплює мої руки та тіло, яке важко обм’якло у маминому білому кріслі. Зійшло сонце.

Заплющую очі. Гуде кондиціонер. Мені холодно; підводжуся, прямую до іншого вікна та вимикаю його. Тепер у кімнаті тихо. Підходжу до ліжка. Мама лежить нерухомо. Важке дихання, що постійно лунало у вухах, зупинилося. Її рот ледь розтулений, брови підняті, наче здивовано, очі заплющені. В ту мить вона могла співати. Стаю на коліна біля ліжка, відкидаю ковдри та прикладаю вухо до її серця. Шкіра тепла. Жодних звуків. Серце не б’ється, кров не тече, подих не надуває вітрила її легень. Тиша.

Беру на руки її змордоване тіло, що зле тхне, і лише в цю мить вона — ідеальна, вона — знову моя ідеальна прекрасна мама; нехай її кістки тиснуть мені в груди, а голова нахилена, нехай її з’їдений раком живіт набух та має вигляд, як у вагітної, — у моїй пам’яті вона постає яскравою, веселою, життєрадісною: вільною.

Кроки у коридорі. Відчиняються двері, чутно голос Ети:

— Клер? Ой…

Кладу маму на подушки, розправляю її нічну сорочку, поправляю волосся.

— Вона померла.

Субота, 12 вересня 1998 року (Генрі тридцять п’ять, Клер двадцять сім)

Генрі: Люсіль була єдиною людиною, що любила цей сад. Коли ми приїжджали до Медовларк-гауз, щоб знайти Люсіль, Клер відразу ж прямувала до задніх дверей: майже завжди, за будь-якої погоди, та була в саду. Коли Люсіль була здоровою, ми заставали її на клумбі. Вона стояла навколішках, прополюючи чи пересаджуючи рослини, підживлюючи троянди. Коли ж захворіла, Ета та Філіп часто зносили її униз, закутану в плед, та саджали у плетене крісло; інколи біля фонтану, інколи під персиковим деревом, де вона могла спостерігати за роботою Пітера, що копав, підстригав дерева та пересаджував їх. Коли Люсіль була здоровою, то часто пригощала нас своїми розповідями про всілякі цікавинки в саду: про червоноголових зябликів, які знайшли нову годівницю, про жоржини, які росли краще, ніж очікувалось, коли їх пересадили біля сонячного годинника, про нову троянду, у якої виявився жахливий блідо-бузковий відтінок, проте вона так буяла, що Люсіль навіть думати не хотіла про те, щоби позбутись її. Якогось літа Люсіль з Алісією вирішили провести експеримент: кожен день Алісія проводила кілька годин у саду, граючи на віолончелі. Задум був таким: вони хотіли подивитися, чи рослини реагуватимуть на музику. Люсіль божилася, що вона ще ніколи не мала такого хорошого врожаю помідорів, як після експерименту, й показувала нам цукіні, що був розміром з моє стегно. Тож експеримент постановили вважати успішним. Але його більше не повторювали, позаяк це було останнє літо, коли Люсіль була здоровою та могла займатися садом.