Дружина мандрівника в часі

Для мене та ніч була кілька років тому, але для Клер минуло всього лиш декілька тижнів. Я прийшов до неї з 1996 року, коли ми відчайдушно намагалися зачати дитину, Клер тоді була майже сонною. Лаю себе за свою безпечну тупість. Клер чекає моєї реакції. Силкуюся всміхнутись.

— Велика несподіванка.

— Ага.

Її очі наповнилися слізьми. Обіймаю її, вона щільно горнеться до мене.

— Страшно? — шепочу їй у волосся.

— Угу.

— Ти раніше ніколи не боялася.

— Раніше була дурна. Тепер я знаю…

— Що це таке.

— Що може статися.

Стоїмо та думаємо, що може статися.

— Ми могли би… — вагаючись, промовляю. Мої слова зависають у повітрі.

— Ні. Я не зможу.

І це правда. Клер не зможе. Коли ти католик, то завжди ним залишишся.

— А, може, все обійдеться, — заспокоюю її. — Якийсь щасливий випадок.

Клер усміхається. Розумію: вона хоче цього, вона справді сподівається на те, що цифра «сім» стане нашим щасливим числом.

Мені стискає горло, відвертаюся.

Вівторок 20 лютого 2001 року (Клер двадцять дев’ять, Генрі тридцять сім)

Клер: Годинник на приймачі показує 7:46 ранку; національне громадське радіо з сумом повідомляє, що десь сталась авіакатастрофа, загинуло вісімдесят шість людей. Аж упевнена, що я — одна з них. Там, де спить Генрі, — порожньо. Заплющую очі та уявляю себе на маленькому ліжку в каюті великого океанічного лайнера, яким жбурляють бурхливі води. Зітхаю та обережно встаю з ліжка, йду до ванної кімнати. Блюю. За десять хвилин Генрі просовує голову крізь двері та запитує, як почуваюся.

— Добре. Краще від усіх.

Він усідається на край ванни. Мені б не дуже хотілося тут глядачів.

— Мені хвилюватися? У тебе раніше ніколи не було вранішньої нудоти.

— Еміт каже, що це добре: мене повинно нудити.

Щось у моєму тілі визнає дитинку моїм єством, моєю часточкою, а не чужинським елементом. Еміт дала мені ліки, які виписують людям, що перенесли трансплантацію органів.

— Може, здати сьогодні ще крові для тебе?

У нас із Генрі одна група крові, перша. Киваю і знову блюю. Ми — запеклі споживачі крові: йому вже двічі робили переливання, мені — тричі, одного разу потрібно було дуже багато крові. Якусь хвильку сиджу, а потім кволо підіймаюсь. Генрі мене підтримує. Витираю рот і чищу зуби. Генрі спускається вниз та готує сніданок. Раптом до нестями захотілось вівсяних пластівців.

— Пластівців! — кричу йому зверху.

— Добре!

Починаю розчісуватись. У дзеркалі бачу себе рожевою та припухлою. Завжди думала, що вагітні жінки повинні аж світитися. А я не свічуся. Ну, то й добре. Я й досі вагітна — це єдине, що має для мене значення.

Четвер 19 квітня 2001 року (Генрі тридцять сім, Клер двадцять дев’ять)

Генрі: Ми в офісі Еміт Монтаґ, маємо робити УЗД. Ми з Клер дуже хочемо зробити УЗД, та трохи боїмося. Відмовилися від пункції з плоду, бо переконані, що дитинка не переживе цієї величезної голки, яку встромлятимуть у неї. Клер на вісімнадцятому тижні вагітності. На півдорозі. Якби ми могли згинати час половинками, як у тесті Роршаха, то згин випав би якраз посередині. Ми постійно живемо, затамувавши подих, боїмося видихнути, щоби завчасно не видихнути дитину.

Сидимо у приймальні з іншими вагітними парами та матерями з дітьми, які тільки вчаться ходити, і дітьми, які нещодавно навчилися та гасають кімнатою, наштовхуючись на все, що трапляється на їхньому шляху. Кабінет лікарки Монтаґ завжди наганяє на мене депресію — ми так багато часу провели тут, постійно стривожені та дізнаючись погані новини. Але сьогодні все по-іншому. Сьогодні все буде добре.

Медсестра називає наші імена. Йдемо до звичної нам оглядової кімнати. Клер роздягається, лягає на стіл, її живіт намащують гелем та починають сканувати. Лаборант дивиться на монітор. Еміт Монтаґ, висока, з царською поставою француженка з марокканськими коренями, дивиться на монітор. Ми з Клер тримаємося за руки й також дивимося на екран. Потроху вимальовується зображення, міліметр за міліметром.

На екрані — метеорологічна карта світу. Чи галактики, вихору зірок. Чи дитини.

— Bien jouе, une fille[51], — промовляє лікарка Монтаґ. — Вона смокче великого пальчика. Дуже гарненька. І дуже велика.

Ми з Клер видихаємо. Гарненька галактика на екрані смокче пальчика. Поки ми дивимося, вона виймає руку з ротика. Лікарка Монтаґ припускає:

— Вона всміхається.

І ми теж усміхаємося.

Понеділок, 20 серпня 2001 року (Клер тридцять, Генрі тридцять вісім)

Клер: Дитина має з’явитися за два тижні, а ми й досі не вибрали їй імені. Насправді, ми цього майже не обговорювали, якось забобонно уникаючи цього питання; наче саме обговорення імені дитини призведе до того, що злі відьми помітять її та почнуть мордувати. Нарешті Генрі приносить додому книгу «Словник імен». Ми у ліжку. Лише пів на дев’яту ранку, а я вже якась вичавлена. Лежу на боці, мій живіт — наче півострів, дивлюся на Генрі, який також лежить на боці та дивиться на мене, руки підкладені під голову, між нами — книжка. Дивимось одне на одного та нервово посміхаємося.

— Якісь пропозиції? — запитує, гортаючи книгу.

— Джейн, — пропоную.

— Джейн? — кривиться.