Дружина мандрівника в часі

Моє волосся стало майже сивим; трохи чорного залишилось на скронях, мої брови все ще цілковито чорні. Знову трохи відростив волосся, але не довше й не коротше, ніж було ще до зустрічі з Клер. Моя шкіра груба від вітру, є зморшки в кутиках очей та на чолі, помітні лінії від ніздрів до кутиків рота. Моє лице також надто худе. Я весь надто худий. Не як з концтабору Аушвіц, але ненормально худий. Можливо, рання стадія ракової худорлявості. Чи ж худорлявість наркомана. Не хочу про це думати, тому продовжую голитись. Відтак споліскую лице, беру крем після гоління, відходжу й оглядаю себе.

Вчора у бібліотеці хтось згадав про мій день народження, тож Роберто, Ізабель, Мет, Кетрін і Амелія забрали мене на обід до «Б’ю Тай». Знаю, що на роботі переговорювались про моє здоров’я, про те, чому я так раптово схуднув, і про те, що останнім часом швидко постарів. Усі були дуже милі, як зазвичай говорять із хворими на СНІД чи пацієнтами після хіміотерапії. Лише сподіваюсь, що хтось мене про це спитає і я можу збрехати їм і покінчити нарешті з цим. Але натомість ми жартували та їли тайську рисову лапшу, карі, курку з кеш’ю і локшину в соєвому соусі. Амелія подарувала мені фунт незвичайних колумбійських кавових зерен. Кетрін, Мет, Роберто та Ізабель склалися й дістали для мене копію книжки «Mira Calligraphiae Monumenta» з музею Гетті, яку я так фанатично шукав роками у книгарнях Ньюбері. Дивився на них глибоко зворушений і розумів: мої співробітники вважають, що я помираю.

— Друзі, ви… — лише промовив; не вигадав, що сказати далі, тож так і не продовжив. Не так часто я не маю що сказати.

Клер встає, прокидається Альба. Ми всі одягаємось і сідаємо в машину. Їдемо до зоопарку Бруксфілд разом з Гомесом, Шаріс та їхніми дітьми. Ми проводимо день, неквапливо прогулюючись, розглядаючи мавп і фламінго, білих ведмедів і видр. Альбі найбільше подобаються великі коти. Роза тримає Альбу за руку й розповідає їй про динозаврів. Гомес чудово копіює шимпанзе, а Макс та Джо шаленіють збоку, вдаючи із себе слонів і граючи в портативні відеоігри. Шаріс, Клер та я просто прогулюємося, теревенимо, ніжимось на сонці. О четвертій годині діти вже стомились і скиглять, тож розсідаємось у свої автівки, обіцяємо згодом ще раз приїхати і повертаємось додому.

Няня приходить о сьомій. Клер то просить, то наказує Альбі бути гарною дівчинкою, і зрештою ми їдемо. Одягнуті — наче з картинки: Клер наполягла; поки їдемо на південь по Лейк-Шор-Драйв, усвідомлюю, що не знаю, куди, власне, ми прямуємо.

— Побачиш, — каже Клер.

— Це ж не вечірка-сюрприз, правда ж? — насторожено запитую.

— Ні, — запевняючи, відповідає вона.

Автострада на Рузвельт залишається позаду, й автівка обережно проїжджає Пілсен — іспанський райончик на південь від центру міста. Ватаги дітей граються на вулицях, ми оминаємо їх і зрештою паркуємо авто біля Двадцятої й Расін. Клер веде мене до низького двоповерхового будинку та дзвонить у ворота. Нас швидко впускають, ми проходимо засміченим подвір’ям і піднімаємось угору небезпечними сходами. Клер стукає в одні з дверей — їх відчиняє Лурдес, подруга Клер зі школи мистецтв. Лурдес усміхається і киває, щоб ми заходили. Тільки-но ми входимо, бачу приміщення, що перероблене у ресторан лише з одним столиком. Звідусіль просочуються чудові аромати, а стіл накритий білою дамаською скатертиною, на ньому — порцеляновий посуд та свічки. На важкому різьбленому серванті — програвач. У вітальні клітки з птахами: папугами, канарками, крихітними нерозлийводами. Лурдес цілує мене у щоку й промовляє:

— З днем народження, Генрі!

Просовую голову на кухню та бачу Нел. Вона щось помішує на сковорідці й не зупиняється навіть коли обнімаю її та злегка піднімаю.

— Ого! — каже вона. — А ти в дитинстві їв свою пшеничну кашу!

Клер обіймає Нел, і вони всміхаються.

— Він такий здивований, — промовляє Неллі, і Клер всміхається ще ширше.

— Ідіть та сідайте! — керує Нел. — Обід готовий.

Сидимо за столом, дивлячись одне на одного. Лурдес приносить маленькі тарілки з вишуканою іспанською закускою асорті: прозорий прошутто з блідо-жовтою динею, м’які димчасті мідії, тонко нарізані смужки моркви та буряка, з ароматом кропу та оливкової олії. При світлі свічки шкіра Клер тепла, очі відтінені. Намисто з перлів окреслює її ключиці та бліду шкіру над грудьми, що піднімаються й опускаються, коли вона дихає. Клер помічає, як пильно я дивлюсь на неї, всміхається і відводить погляд убік. Опускаю очі та розумію, що вже доїв мідії й сиджу, мов ідіот, тримаючи маленьку виделку в повітрі. Кладу її, Лурдес тим часом забирає тарілки і приносить наступну страву.