Дружина мандрівника в часі

Кевін здається схвильованим. Не хочу пожежників чи парамедиків. Тяжко вдихаю та підводжуся.

— Доброго ранку, містере Детембл, — упівголоса наспівує Рой. — Ви трохи ранувато, чи не так?

— Трохи, — згоджуюсь, підбираючи коліна до підборіддя. Я так змерз, що мої зуби болять від заціпеніння. Роздивляюсь Кевіна та Роя; вони, відповідно, дивляться на мене.

— Гадаю, що міг би підкупити вас, джентльмени.

Вони переглядаються.

— Залежно від того, — каже Кевін, — що у вас на думці. Ми не зможемо мовчати про це, оскільки не зуміємо самотужки витягнути вас звідти.

— Ні, ні. Я навіть не розраховую на це.

Вони дивляться з полегшенням.

— Послухайте. Я дам кожному з вас по сотні доларів, якщо зробите для мене дві речі. Перша: підіть і принесіть мені горня кави.

Обличчя Роя набуває усміхненого вигляду Короля приймальні.

— Чорт, містере Детембл. Я це зроблю просто так. Звісно, я не знаю, як ви збираєтесь її пити.

— Принесіть трубочку. І не беріть каву з автоматів у холі. Вийдіть і принесіть справжньої кави. З вершками і без цукру.

— Буде зроблено, — каже Рой.

— А друга? — запитує Кевін.

— Я хочу, щоб ви пішли у відділ рідкісних книг і принесли одяг з мого столу, він лежить у нижній правій шухляді. Отримаєте премію, якщо ніхто не помітить, як ви це робитимете.

— Простіше простого, — відповідає Кевін, і я дивуюсь, чому він міг мені не подобатись.

— Краще відімкни цю сходову клітку, — каже Рой Кевіну, який схвально киває та іде. Рой стоїть збоку і з жалем дивиться на мене.

— Як ви туди потрапили?

Знизую плечима.

— У мене немає достойної відповіді.

Рой посміхається, киває головою.

— Добре, подумайте, а я піду принесу вам горнятко кави.

Минає близько двадцяти хвилин. Зрештою чую, як відчиняються двері, Кевін спускається сходами, за ним іде Мет і Роберто. Ми зустрічаємось поглядами, і він знизує плечима, ніби запевняючи, що намагався, але… Він просовує мою сорочку крізь отвір у клітці. Доки її одягаю, Роберто холодно споглядає, схрестивши руки на грудях. Штани трохи більші, треба постаратись, щоби просунути їх у клітку. Мет сидить на сходах з підозрілим виразом обличчя. Знов чую, як відчиняються двері. Це Рой — несе каву і солодку булочку. Він кладе соломинку в мою каву і ставить її і булочку на підлогу біля клітки. Я мушу відірвати погляд від неї і дивлюсь на Роберто, який повертається до Роя і Кевіна і запитує:

— Ми можемо поговорити наодинці?

— Звісно, докторе Колі.

Охоронці піднімаються сходами і виходять у двері на другому поверсі. Тепер я один, ув’язнений, не в змозі пояснити Роберто, котрого дуже поважаю і якому постійно брехав. Тепер існує єдина правда, яка є найнеймовірнішою за будь-яку мою брехню.

— Гаразд, Генрі, розказуй, — каже Роберто.

Генрі: Чудовий червневий ранок. Трохи спізнююсь на роботу через Альбу (вона відмовлялась одягатись) та електричку (яка не хотіла прибувати), але, за моїми мірками, не надто. Коли підписуюсь у приймальні, замість Роя там Марша.

— Привіт, Маршо. А де Рой?

— У нього якісь справи, — відповідає вона.

— Он воно що, — промовляю і піднімаюсь ліфтом на п’ятий поверх.

— Ти спізнився, — каже Ізабель, коли заходжу до відділу рідкісних книг.

— Але не дуже, — відповідаю.

Заходжу у свій кабінет, а Мет стоїть там біля вікна, дивлячись на парк.

— Привіт, Мете, — вітаюсь, він відскакує на кілометр від мене.

— Генрі! — побілівши, промовляє. — Як ти вибрався з клітки?

Кладу наплічник на стіл і пильно дивлюсь на нього.

— З клітки?

— Ти… Я щойно прийшов з нижнього поверху — ти був замкнутий у клітці, і Роберто там унизу — ти сказав мені піднятись сюди і чекати, але не сказав чому.

— Господи. — Сідаю на стіл. — Боже мій.

Мет сідає у моє крісло і дивиться на мене.

— Слухай, я можу пояснити… — починаю.

— Можеш?

— Так.

Міркую.

— Я… Розумієш… О, чорт.

— Генрі, це щось справді дивне, так?

— Так, саме так.

Ми дивимось один на одного.

— Послухай, Мете. Ходімо вниз і подивімось, що відбувається; я вам з Роберто все поясню, гаразд?

— Гаразд.

Ми підводимось і йдемо вниз.

Коли прямуємо до східного коридору, бачу Роя, котрий тиняється біля входу на сходи. Він завмирає, коли помічає мене, і тільки-но збирається задати мені таке ж саме банальне запитання, чую голос Кетрін:

— Привіт, хлопці, як справи?

Вона пролітає повз нас і намагається відчинити двері на сходи.

— Рой, як пройти, не відчиняються.

— Гм, міс Мід, — дивлячись на мене, відповідає Рой. — У нас була проблема з…

— Все гаразд, Рой, — кажу. — Ходімо, Кетрін. Рой, ти ж не проти залишитись тут?

Він киває і пропускає нас на сходи. Коли заходимо, чую, як Роберто каже:

— Слухай, мені не подобається, що ти тут сидиш і розказуєш мені наукову фантастику. Якби мені хотілося фантастики, я б взяв щось почитати у Амелії.

Він сидить на останній сходинці і, коли ми починаємо спускатися, повертається подивитися, хто там.

— Привіт, Роберто, — тихо промовляю.

— Боже мій. Боже мій, — дивується Кетрін.