Дружина мандрівника в часі

Роберто встає, втрачає рівновагу. Мет устигає його підхопити. Дивлюсь на клітку, а там — я. Сиджу на підлозі, на мені біла сорочка, штани хакі, коліна притиснуті до грудей; очевидно, що я змерз і голодний. Поруч з кліткою — горнятко кави. Роберто, Мет і Кетрін мовчки дивляться на нас.

— Звідки ти? — питаю.

— З серпня 2006-го.

Беру каву, тримаю на рівні підборіддя, вставляю через пруття клітки соломину. Він випиває до дна.

— Хочеш булочку?

Хоче. Розламую її на три частини і проштовхую одну. Я немов у зоопарку.

— Ти поранений, — зауважую.

— Ударився головою об щось.

— Скільки ще пробудеш?

— Десь із півгодини. — Він вказує на Роберто. — Бачите?

— Що тут відбувається? — запитує Кетрін.

Питаю себе:

— Хочеш пояснити?

— Я втомився. Починай.

І я пояснюю. Пояснюю, що я — мандрівник у часі, пояснюю практичний та генетичний аспекти цієї проблеми. Пояснюю, що насправді це якийсь розлад, і я не здатен це контролювати.

Розповідаю про Кендріка, про нашу із Клер зустріч і як ми зустрілися знову. Пояснюю причинно-наслідкові кола, квантові механізми, фотони і швидкість світла. Пояснюю, як почуваєшся, коли живеш поза часовими обмеженнями, а не як більшість людей. Пояснюю про брехню, крадіжки, страх. Пояснюю, що намагаюся повернутись до нормального життя.

— А частина нормального життя — це нормальна робота, — завершую.

— Я би не назвала це нормальною роботою, — зауважує Кетрін.

— Я би не назвав це нормальним життям, — озиваюся з клітки я.

Дивлюсь на Роберто, а він сидить на сходах, опершись на стіну. Здається, він виснажений і задуманий.

— Отож, — питаю. — Ви мене звільните?

Роберто зітхає.

— Ні, ні, Генрі, я тебе не звільню. — Він обережно встає, обтрушує рукою пальто. — Але я не розумію, чому ти не розказав мені це раніше.

— Ви би мені не повірили, — відповідаю. — Ви не вірили навіть зараз, поки не побачили на власні очі.

— Так… — починає Роберто, але наступні його слова тонуть у дивному звуці, який іноді супроводжує мої появи і зникнення.

Обертаюсь і бачу на підлозі в клітці купку одягу. Пізніше я повернуся сюди і витягну його вішалкою для одягу. Повертаюсь до Мета, Роберто і Кетрін. Вони застигли.

— Господи, — каже Кетрін. — Це однаково, що працювати з Кларком Кентом.

— А я почуваюся Джиммі Олсеном, — каже Мет. — Фу.

— Отже, ти — Лоїс Лейн, — дражнить Роберто Кетрін.

— Ні-ні, Лоїс Лейн — це Клер, — відповідає вона.

— Але Лоїс Лейн не знала, як пов’язані Кларк Кент та Супермен, а Клер … — заперечує Мет.

— Без Клер я би вже давно здався, — кажу. — Ніколи не розумів, чому Кларк Кент так затято стежив за Лоїс Лейн у темряві.

— Це поліпшує історію, — говорить Мет.

— Справді? Не знаю.

П’ятниця, 7 липня 2006 року (Генрі сорок три)

Генрі: Сиджу в кабінеті Кендріка і слухаю, як він намагається пояснити, чому нічого не вийде. Зовні страшна парильня, сліпуча спека, що висушує на кістяк. А тут досить прохолодно через кондиціонер; сиджу, аж мурашки по шкірі. Ми сидимо один навпроти одного на стільцях, як і завжди. На столі переповнена попільничка. Кендрік увесь час підкурює нову цигарку від попередньої. Ми сидимо із вимкненим світлом, повітря важке від диму і холоду. Хочу пити. Хочу кричати. Хочу, щоб Кендрік стулив пельку і дав мені можливість запитати. Хочу встати і вийти. Але сиджу і слухаю.

Коли Кендрік нарешті замовкає, раптово долітають звуки ззовні.

— Генрі? Ти мене чуєш?

Виструнчуюсь, і дивлюся на нього, мов учень, якого спіймали за дрімотою на уроці.

— Е-е. Ні.

— Питаю, чи ти зрозумів, чому це не вийде?

— А? Так. — Намагаюсь зібратися з думками. — Це не вийде, тому що моя імунна система фігова. І тому, що я старий. І тому, що задіяно надто багато генів.

— Так, — зітхає Кендрік і гасить недопалок у попільничці, вже заваленій ущент. — Мені шкода.

Він спирається на спинку крісла і складає на колінах свої ніжно-рожеві руки. Пригадую, як побачив його тут, у цьому кабінеті, вісім років тому. Ми обидва були молодші та більш зарозумілі, впевнені у щедрості молекулярної генетики, готові використовувати науку, щоби загнати природу в глухий кут. Пригадую, як тримав у руках мишу Кендріка, яка могла переміщатись у часі, і ту хвилю надії, що відчував тоді, дивлячись на свою маленьку білу колегу. Пригадую вираз обличчя Клер, коли сказав їй, що нічого не вийде. Хоча вона й особливо не сподівалася.

Прокашлююся.

— А як щодо Альби?

Кендрік схрещує щиколотки і метушиться:

— А що Альба?

— З нею вийде?

— Ми ж ніколи не дізнаємося, так? Хіба що Клер змінить рішення щодо того, щоб я працював з ДНК Альби. А ми обидва чудово знаємо, що Клер боїться генної терапії. Вона дивиться на мене, наче я — Йозеф Менґеле, тільки-но я зачіпаю цю тему.

— Але якби у вас було ДНК Альби, — питаю, — ви б зробили мишей і виробили для неї препарати, щоби вона змогла їх спробувати, коли їй виповниться вісімнадцять?

— Так.

— Навіть якщо зі мною нічого не вийде, то хоча б колись Альба матиме шанс?

— Так.

— Дуже добре.

Встаю та потираю руки, відчіплюю від тіла бавовняну сорочку, що прилипла через холодний піт.

— Так і зробимо.

П’ятниця, 14 липня, 2006 року (Клер тридцять п’ять, Генрі сорок три)