Дружина мандрівника в часі

Вони зупиняться і дослухаються. І почують швидше за мене: шурхіт, метання, щось рухається травою, велике, незграбне, білий спалах — може, хвіст? Воно прямуватиме до мене, до лугу, Марк підніме рушницю, ретельно прицілитися, натисне на курок, і…

Постріл, крик, людський крик. І тиша. Відтак: «Клер! Клер!» І більше нічого.

Якусь мить посиджу, не думаючи, не дихаючи. Філіп побіжить туди, і я побіжу, і Марк. Усі ми перетнемося в одному місці.

Але там нічого не буде. Лише кров на землі, блискуча і густа. Пом’яте сухотрав’я. Дивитимемося одне на одного, не впізнаючи, над калюжею крові.

У своєму ліжку Клер почує крик. Вона почує, як хтось кличе її, відтак сяде, серце гупатиме в її грудях. Побіжить униз, за двері, на галявину, в самій лише нічній сорочці. Побачить нас утрьох, застигне, нічого не розуміючи. За спинами її батька та брата я притисну палець до своїх губів. Коли Філіп піде до неї, я повернусь, піду в прилисток фруктового саду й спостерігатиму, як вона тремтить у батькових обіймах, а Марк стоятиме неподалік, нетерплячий і спантеличений, з гордою хлоп’ячою щетиною на щоках, і дивитиметься на мене, ніби намагаючись щось згадати.

Клер подивиться на мене; махну їй рукою, і вона піде з батьком додому, помахавши мені у відповідь, — тендітна, в розхристаній нічній сорочці, наче янголятко. Її постать зменшуватиметься, зникаючи вдалині. Вона зайде в будинок, а я залишуся стояти над невеликою латкою крові і знатиму, що десь там я вмираю.

Епізод на критій автопаркованці Монро-стрит

Понеділок, 7 січня 2006 року (Генрі сорок три)

Генрі: Холодно. Дуже, дуже холодно. Лежу в снігу на землі. Де я? Намагаюся сісти. Мої ноги заніміли, не відчуваю їх. Місцевість довкола відкрита, тут немає ані будинків, ані дерев. Скільки я вже тут? Зараз ніч. Чую шум машин. Стаю навкарачки. Піднімаю голову: я у Ґрант-парк. За сотню футів засніженої землі видніється порожній і зачинений Художній Інститут. Мовчать красиві будівлі Мічиґан-авеню. Уздовж Лейк-Шор-Драйв мчить потік машин, світло фар пронизує чорноту ночі. Над озером видніється слабка смужка світла: наближається світанок. Треба звідси вибиратися. Треба зігрітися.

Встаю. Мої ноги побіліли й заніміли. Не відчуваю їх, не можу ними поворухнути, але починаю йти. Відтак пробираюся крізь сніг, іноді падаю, встаю і знову йду; це повторюється знову й знову, зрештою, починаю повзти. Повзу вулицею. Задом наперед, повзу бетонними сходами вниз, чіпляючись за поручень. Сіль потрапляє у рани на руках і колінах. Доповзаю до телефона-автомата.

Сім нулів. Вісім. Дев’ять.

— Алло, — чую свій голос.

— Допоможи мені, — кажу. — Я на критій автопаркованці на Монро-стрит. Трясця, тут неймовірно холодно. Я біля пункту охорони. Приїдь, забери мене.

— Гаразд. Будь там. Ми вже їдемо.

Намагаюсь повісити трубку, але це мені не вдається. Мої зуби нестримно цокотять. Повзу до пункту охорони і гупаю у двері. Там нікого немає. Всередині бачу відеомонітори, обігрівач, куртку, стіл, стілець. Беруся за клямку. Замкнено. У мене немає нічого, чим можна відчинити двері. Вікно укріплене дротяним каркасом. Сильно тремчу. Тут нема жодної машини.

— Допоможіть! — Кричу. Ніхто не приходить. Згортаюся калачиком перед дверима, підбираю коліна до підборіддя, обертаю руки навколо ніг. Ніхто не приходить. А я нарешті, нарешті зникаю.

Фрагменти

Понеділок, вівторок, середа, 25, 26 і 27 вересня 2006 року (Клер тридцять п’ять, Генрі сорок три)

Клер: Генрі не було весь день. Ми з Альбою ходили в МакДональдз вечеряти. Грали в карти; Альба намалювала дівчину з довгим волоссям, котра летить на собаці. Ми вибрали сукню на завтра до школи. Зараз вона у ліжку. Сиджу на ганку, намагаюсь читати Пруста: читання французькою наганяє на мене сон, і я майже засинаю, коли раптом з вітальні долинає несамовитий гуркіт: на підлозі з’являється Генрі, змерзлий, побілілий, тремтячий.

— Допоможи мені, — промовляє він, зуби його нестримно цокотять. Біжу до телефону.

Пізніше

Травмпункт, залитий люмінесцентним світлом. Тут старі люди з різними болячками, матері з дітьми, в яких гарячка, підлітки, чиї друзі виймають кулі з кінцівок, а потім хвалитимуться ними перед дівчатами, — усі вони сидять зараз втомлені та принишклі.

Пізніше

У невеликій білій кімнаті медсестри піднімають Генрі на ліжко і скидають ковдру. Його очі розплющуються, помічають мене і знову заплющуються. Білявка-інтерн дивиться на нього. Медсестра вимірює температуру, пульс. Генрі тремтить, тремтить так сильно, що аж ліжко труситься; рука медсестри вібрує, наче ліжка «Чарівні пальчики» в мотелі 1970-х. Ординатор оглядає зіниці Генрі, його вуха, ніс, пальці, статеві органи. Його починають загортати у ковдри і щось металеве, наче в алюмінієву фольгу. До ніг прикладають холодні компреси. У маленькій кімнаті дуже тепло. Очі Генрі знову на мить розплющуються. Він намагається щось сказати. Наче моє ім’я. Залажу під ковдру і беру його крижані руки в свої. Дивлюсь на медсестру.

— Потрібно його зігріти, підняти температуру тіла, — каже вона. — А тоді видно буде.

Пізніше