Дружина мандрівника в часі

Генрі: Дім заповнений нашими найближчими та найдорожчими, деяких із них після операції я ще не бачив. Лія Джейкобз, галерист Клер, — тактовна та добра, але мені важко витримувати жалість у її погляді. Селія дивує мене, вона підходить прямо до мене й протягує свою руку. Беру її, вона промовляє:

— Прикро бачити тебе в такому стані.

— Маєш чудовий вигляд, — відповідаю, і це справді так. У Селії високо підняте волосся, вбрання на ній яскраво синє.

— Угу, — підтакує Селія своїм казковим тягучим голосом. — Мені більше подобалося, коли ти був поганцем, і я просто ненавиділа твою худу білу личину.

Сміюся.

— Ох, старі добрі часи.

Вона копирсається в сумочці.

— Я знайшла це у речах Інґрід дуже давно. Подумала, що Клер це сподобалося б.

Селія простягає мені світлину. На ній я, ймовірно, десь у 1990-му. У мене довге волосся; я без сорочки, сміюся, стоячи на Оук-Біч-стрит. Чудовий знімок. Не пам’ятаю, коли Інґрід фотографувала мене, але, знов-таки, більша частина часу, проведеного з Інґ, уже стерлася з моєї пам’яті.

— Так, я впевнений, що їй сподобається. Memento mori[67]. — Повертаю їй фотографію.

Селія в’їдливо дивиться на мене.

— Ти не мертвий, Генрі Детембл.

— Я не надто далекий від нього, Селіє.

Селія сміється.

— Якщо потрапиш у пекло раніше за мене, притримай мені місце поруч з Інґрід.

Вона різко обертається і йде шукати Клер.

21:45

Клер: Діти набігалися, поглинули безліч святкової їжі, і тепер сонні, проте вередливі. Проходжу коридором повз Коліна Кендріка й питаю, чи хоче він подрімати; він дуже серйозно відповідає мені, що хотів би залишитися з дорослими. Зворушена ввічливістю та красою цього чотирнадцятирічного юнака, його сором’язливістю зі мною, хоча він знає мене все своє життя. Альба та Надя Кендрік не такі стримані.

— Мамо-о-о, — ниє Альба, — ти казала, що ми підемо спати пізніше!

— Звичайно, та хіба ви не хочете трохи подрімати? Я розбуджу вас ще до опівночі.

— Ні-і-і.

Кендрік слухає цю розмову, я знизую плечима, і він сміється.

— Невгамовний дует. Добре, дівчатка, чому би вам трохи спокійно не погратися в кімнаті Альби?

Вони йдуть, бурмочучи. Втім, ми знаємо, що вже за кілька хвилин вони із задоволенням гратимуться.

— Клер, радий тебе бачити, — каже Кендрік, коли підходить Алісія.

— Гей, Клер. Зверни увагу на тата.

Стежу за поглядом Алісії й усвідомлюю, що наш батько фліртує з Ізабель.

— Хто це?

— О, Боже, — сміюся. — Це Ізабель Берк.

Окреслюю Алісії збіса сексуальні нахили Ізабель. Ми так регочемо, що нам забивається дихання.

— Ідеально, ідеально. Ой. Мовчи, — зрештою промовляє Алісія.

До нас підходить Річард, наш істеричний сміх привернув його увагу.

— Що смішного, bella donnas?

Ми качаємо головами, усе ще сміючись.

— Вони глузують з парувальних ритуалів владної особи свого батька, — відказує Кендрік.

Збентежений, Річард киває і розпитує Алісію про графік її весняних концертів. Вони прямують у бік кухні, обговорюючи Бухарест і Бартока. Кендрік усе ще стоїть поруч зі мною, вичікуючи момент, щоб сказати те, про що я не хочу чути. Шукаю привід, щоби піти, а він кладе руку на моє плече.

— Клер, зажди.

Чекаю.

— Мені шкода… — каже він.

— Все гаразд, Девіде.

Якусь мить дивимося одне на одного. Кендрік хитає головою, намацує цигарки.

— Якщо колись захочеш прийти в лабораторію, я би тобі показав, що роблю для Альби…

Оглядаю вечірку, шукаючи Генрі.

У вітальні Гомес показує Шерон, як танцювати румбу. Здається, усі добре проводять час, але Генрі ніде не видно. Я не бачила його принаймні хвилин сорок п’ять і відчуваю потужне бажання знайти його, щоби переконатися, що з ним усе гаразд, переконатися, що він тут.

— Перепрошую, — кажу Кендріку, який, схоже, хоче продовжувати розмову. — Іншим разом. Коли буде тихіше.

Він киває. З’являється Ненсі Кендрік з Коліном, тому це питання стало неможливо обговорювати в будь-якому разі. Вони починають енергійно дискутувати про хокей на льоду, і я тікаю.

21:48

Генрі: У будинку стало дуже тепло; мені потрібно охолонути, тому сиджу на закритому передньому ґанку. Чую розмову людей у вітальні.

Надворі падає лапатий сніг, швидко покриваючи всі автомобілі та кущі, пом’якшуючи їхні різкі лінії та приглушуючи рух транспорту. Прекрасна ніч. Відчиняю двері між ґанком і вітальнею.

— Гей, Гомесе.

Він підбігає і просовує голову у дверний отвір.

— Так?

— Вийдемо на вулицю.

— Там збіса холодно.

— Ходімо, ніжний пристаркуватий члене міського управління.

Щось у моєму тоні змусило диву статися.

— Добре, добре. Хвилиночку.

Він зникає і вже за кілька хвилин повертається у своєму пальті й приносить моє. Поки намагаюсь одягнутися, він пропонує мені фляжку.

— Та ні, дякую.

— Горілка. Це трохи тебе підбадьорить.

— Не можна зі знеболювальними.

— Авжеж. Як швидко ми забуваємо.

Гомес везе мене через вітальню. На верхній сходинці піднімає мене з крісла й несе на спині, мов дитину, як мавпеня; виходимо з будинку, й холодне повітря огортає, наче екзоскелет. Відчуваю запах алкоголю в поті Гомеса. Десь там за натрієвими випарами сяючого Чикаґо є зорі.

— Товаришу…

— Гм-м?

— Дякую за все. Ти — найкращий.