— О, чому ж ми не можемо щось зробити! — шепочу Генрі в шию.
— Клер… — Руки Генрі обвились навколо мене.
Заплющую очі.
— Зупини це. Не дай цьому відбутися.
— О, Клер. — У Генрі тихий голос. Дивлюсь на нього, а його очі сяють від сліз, що відбиваються на світлі від снігу. Притуляюсь щокою до плеча Генрі. Він пестить моє волосся. Так ми лежимо, дуже довго. Генрі пітніє. Кладу руку на його лице, він увесь горить.
— Котра година?
— Майже опівніч.
— Я боюся. — Переплітаю наші руки, огортаю його ноги моїми. Не можу повірити, що Генрі — такий міцний, мій коханий, це справжнє тіло, яке я щосили притискаю до мого, — може просто зникнути.
— Поцілуй мене!
Цілую Генрі, й раптом лишаюсь одна: під ковдрою, на канапі, на холодному ґанку. І досі падає сніг. У домі стихає музика; чую, як Гомес рахує: «Десять! Дев’ять! Вісім!» і всі приєднуються: «Сім! Шість! П’ять! Чотири! Три! Два! Один! З Новим роком!» Вистрілює пробка з-під шампанського, всі одразу починають теревенити, і раптом хтось промовляє:
— Де Генрі та Клер?
На вулиці хтось запускає петарди. Прикриваю голову руками і чекаю.
Частина 3
Трактат про тугу
Його сорок третій рік. Кінець його короткого часу
Його часу —
Хто бачив безкінечність крізь безліч тріщин
У порожній шкірі речей і помер від цього
Вона повільно йшла слідом, тягнучи час,
Так, наче на шляху були якісь перешкоди;
І крім того, так, наче, подолавши їх,
Вона залишить позаду ходу та полетить
Генрі:
Небо чисте; падаю у високе сухотрав’я,і Клер схиляється наді мною, плачучи, і Альба шепоче: тату…
— Кохаю тебе…
— Генрі…
— Завжди…
— О Боже, о Боже…
— Світу достатньо…
— Ні!
— І часу…
— Генрі!
Клер:
У вітальні дуже тихо. Усі стоять нерухомо, наче заморожені, пильно дивлячись на нас. Співає Біллі Голідей, тоді хтось вимикає CD-програвач і настає тиша. Сиджу на долівці, тримаючи Генрі. Альба присіла над ним, шепочучи йому в вухо, трясучи його. Шкіра Генрі тепла, його очі розплющені, дивляться повз мене, він важкий у моїх руках, такий важкий, його бліда шкіра розірвана, повсюди червона, розірвана плоть облямовує таємний світ крові. Пригортаю Генрі. У кутику його рота — кров. Витираю її. Десь поблизу вибухають петарди.Гомес говорить:
— Гадаю, краще викликати поліцію.
Розчинення
Клер:
Сплю цілий день. Навколо дому пролітають звуки — сміттєвоз у провулку, дощ, постукування дерева у вікно спальні. Сплю. Себто старанно намагаюся спати, бажаючи сну, тримаючи його, відштовхуючи мрії, відмовившись, відмовляючись. Тепер сон — мій коханець, моє безпам’ятство, мій наркотик, моє забуття. Телефон дзвонить і дзвонить. Я відключила автовідповідач, який відповідав голосом Генрі. Обід, ніч, ранок. Усе звелося до цього ліжка, цього безкінечного марення, яке перетворює дні у ще один день, змушує час зупинитися, розтягує і стискає його до безглуздя.Деколи сон полишає мене, і я вдаю, наче Ета прийшла будити мене до школи. Дихаю повільно і глибоко. Не ворушу очима під повіками, намагаюсь ні про що не думати, і невдовзі Сон, бачачи моє бездоганне його відтворення, приходить, щоб возз’єднатися зі своєю копією.
Інколи прокидаюся і тягнуся до Генрі. Сон стирає усю різницю: тоді і зараз; мертвий і живий. Я поза голодом, поза суєтою, поза турботами. Цього ранку помітила своє лице у дзеркалі ванної. У мене шкіра — наче папір; я худюща, жовта, з темними колами під очима, зі сплутаним волоссям. Я — наче мертва. Нічого не хочу.
Кімі сідає в ногах ліжка. Промовляє:
— Клер? Альба повернулась зі школи… ти їй не дозволиш увійти, привітатися?