Дружина мандрівника в часі

Не бачу його обличчя, але відчуваю крізь увесь одяг, що Гомес застиг.

— Про що ти?

— Догорає моя свічка до полички, Гомесе. Час сплинув. Гра завершена.

— Коли?

— Скоро.

— Наскільки скоро?

— Не знаю, — брешу. Дуже, дуже скоро. — Хай там як, просто хотів сказати тобі, я знаю, що періодично завдавав клопоту, — (Гомес сміється.) — …але це було класно… — (я замовкаю, бо ледь стримую сльози.) — усе справді було класно… — (і ми стоїмо там, безмовні американські самці, якими є насправді. Наше дихання замерзає хмарками перед нами, всі можливі слова так і лишились несказаними.) Зрештою промовляю: — Ходімо, — і ми йдемо. Коли Гомес м’яко саджає мене у інвалідний візок, на мить обіймає мене, відтак повільно йде, не озираючись.

22:15

Клер: Генрі немає у вітальні, там лиш невеличкий, проте рішуче налаштований гурт людей, що намагаються танцювати різними несподіваними способами під музику гурту «Squirrel Nut Zippers». Шаріс і Мет танцюють щось схоже на ча-ча-ча; Роберто досить майстерно танцює з Кімі, яка рухається плавно, але впевнено у стилі фокстроту. Гомес залишив Шерон заради Кетрін, яка викрикує, коли він розкручує її та сміється, коли він перестає танцювати, щоб підкурити.

Генрі немає й на кухні, яку зайняли Рауль, Джеймс, Лурдес та решта моїх друзів-художників. Вони розважають одне одного розповідями про страшні речі, які галеристи чинили художникам, і навпаки. Лурдес розповідає випадок з Едом Кінгольцом, який зробив кінетичну скульптуру, що пробурила велику дірку в дорогому столі його галериста. Усі по-садистськи регочуть. Киваю пальцем.

— Глядіть, щоб Лія не почула, — дражню їх.

— Де Лія? — викрикує Джеймс. — Б’юся об заклад, що у неї є кілька чудових байок.

Він іде шукати мого арт-дилера, що п’є із Марком коньяк на сходах.

Бен готує собі чай. У нього з собою пакетик із застібкою, заповнений різноманітними смердючими травами, які він ретельно вимірює в ситечко і замочує в кухоль з гарячою водою.

— Ти бачив Генрі? — запитую його.

— Так, я щойно розмовляв з ним. Він на передньому ганку. — Бен дивиться на мене. — Я трохи хвилююсь за нього. Здається, йому дуже сумно. Здається, він… — Бен замовкає, робить жест рукою, що означає, «я можу помилятися». — Він нагадав мені деяких моїх пацієнтів, які вже не планують затриматися тут…

Мені зводить живіт.

— Він дуже пригнічений, відтоді як його стопи…

— Знаю. Але він говорив так, наче сідає на потяг, що за мить від’їжджає. Знаєш, він сказав мені… — Бен стишує голос, який і так завжди доволі тихий, і я ледве чую його. — Він сказав, що любив мене, і подякував мені. Я маю на увазі, що люди, чоловіки, не кажуть таке, якщо вони сподіваються ще довго жити, еге ж? — Очі Бена поплили за скельцями окулярів, і я обнімаю його. Стоїмо так десь хвилину, обіймаю ослаблене Бенове тіло. Довкола розмовляють люди, не звертаючи на нас уваги.

— Я не хочу хвилюватись за когось, — говорить Бен. — Ісусе. П’ючи цю жахливу гидоту, та й узагалі, будучи бісовим страждальцем упродовж п’ятнадцяти років, думаю, я заслужив право, щоб усі, кого знаю, пройшли біля моєї труни і сказали: «Він помер у розквіті сил», або щось на кшталт цього. Розраховую, що там буде Генрі, щоби процитувати Донна: «Смерте, не смій гонорувати, дурна потворо». Це було би чудово.

Сміюся.

— Ну, якщо Генрі не зможе, то прийду я. Я більш-менш імітую Генрі. — Піднімаю одну брову, задираю підборіддя, понижую голос: «На мить заснемо й прокинемось навіки, а смерть сидітиме на кухні в трусах о третій ранку, розгадуючи минулотижневий кросворд». — Бен не може втриматися від сміху.

Цілую його бліду гладку щоку і йду далі.

Генрі сидить на ганку, в темряві, спостерігаючи за снігом. Навряд чи за весь день я визирала у вікно, і тепер розумію, що вже кілька годин падає лапатий сніг. Снігоочисники хрускотять по Лінкольн-авеню, і наші сусіди відкидають сніг зі своїх доріжок. Хоча ґанок закритий, тут холодно.

— Ходи всередину, — промовляю.

Стою поруч із ним, спостерігаючи за собакою, що скаче по снігу на протилежному боці вулиці. Генрі обіймає мене за талію і прихиляє голову до мого стегна.

— Якби можна було зараз зупинити час, — говорить він. Пробігаю пальцями по його волоссю. Воно жорсткіше й більш пружне, ніж колись, коли ще не було сивини. — Клер.

— Генрі.

— Час… — Він замовкає.

— Що?

— Це… Я…

— Боже мій. — Сідаю на канапу, обличчям до Генрі. — Але… ні. Просто… лишись…

Міцно стискаю його руки.

— Це вже трапилося. Зачекай, дай посиджу поруч із тобою.

Він вибирається зі свого крісла на канапу. Ми відкидаємось на холодну тканину. Тремчу в своїй тонкій сукні. У домі люди сміються і танцюють. Генрі обіймає мене, намагаючись зігріти.

— Чому ти не сказав мені? Чому дозволив мені запросити всіх цих людей?

Не хочу злитися, але злюсь.

— Я не хочу, щоб ти залишилась сама після… І я хотів попрощатися з усіма. Було добре, чудовий заключний парад.

Якийсь час лежимо мовчки. Нечутно падає сніг.

— Котра година?

Дивлюся на годинник.

— Минула одинадцята.