Читаем Дружина мандрівника в часі полностью

Дружина мандрівника в часі

— Добре, — відказую. — Е-е, бувай.

Махаю їй рукою, Клер усміхається, бурмоче «бувай», біжить стежкою і зникає. Якийсь час лежу на сонці, роздумуючи про Бога, читаючи Дороті Сайерс. Десь через годину зникаю і я. Залишаються лише покривало, книжка, кавові горнята й одяг, — як свідчення того, що ми там були.

Після закінчення

Субота, 27 жовтня 1984 року (Клер тринадцять, Генрі сорок три)

Клер: Зненацька прокидаюся. Чую якийсь шум: хтось кличе мене. Начебто Генрі. Сідаю в ліжку й дослухаюся. Чую завивання вітру й каркання ворон. А що, коли це Генрі? Зриваюся з ліжка й босоніж біжу сходами, вибігаю із задніх дверей, просто на луг. Холодно; пронизливий вітер пробирається крізь мою нічну сорочку. Де він? Зупиняюсь і роззираюсь довкола. Там, у саду, бачу тата і Марка, у своєму яскраво-помаранчевому мисливському одязі, а з ними якогось чоловіка; вони усі стоять і на щось дивляться, але потім чують мене й озираються. Бачу, що цей чоловік — Генрі. Що робить Генрі з татом і Марком? Біжу до них, раню ноги об суху траву, а тато йде мені назустріч.

— Сонечко, — каже він, — що ти робиш тут так рано?

— Я почула своє ім’я, — відповідаю.

Він мені усміхається. «Дурненька», — каже його посмішка; дивлюся на Генрі, щоб він щось пояснив. «Навіщо ж ти кликав мене, Генрі?» — але він хитає головою й прикладає палець до губ: «Т-с-с-с, Клер, мовчи». Він іде в садок, і я хочу глянути, на що ж вони дивилися, втім, там нічого немає. Тато каже: «Йди спати, Клер, це був просто сон». Він обіймає мене, і ми йдемо додому. Дивлюся на Генрі, він махає рукою, усміхаючись: «Усе гаразд, Клер, я поясню пізніше» (хоча, знаючи Генрі, він, імовірно, не пояснить, дасть змогу мені самій у всьому розібратися, або ж усе стане зрозумілим у один із наступних днів). Махаю йому у відповідь, а потім перевіряю, чи побачив Марк. Утім, Марк стоїть до нас спиною, він роздратований і чекає, аби я пішла й вони з татом змогли повернутися до полювання. Але що тут робить Генрі, що вони сказали один одному? Знову озираюсь, але не бачу Генрі; тато каже:

— Давай, Клер, іди спати, — і цілує мого лоба.

Здається, він засмучений, тому біжу назад у будинок; тихенько піднімаюся сходами, відтак сиджу на ліжку, тремчу і все ще не знаю, що сталося. Але звідкись знаю, що це щось погане, це щось дуже, дуже погане.

Понеділок, 2 лютого 1987 року (Клер п’ятнадцять, Генрі тридцять вісім)

Клер: Коли приходжу зі школи додому, Генрі чекає на мене в читальні. Я облаштувала для нього невеличку кімнатку поруч з котельнею; це на протилежному боці від того місця, де велосипеди. Я повідомила родині, що мені подобається проводити час у підвалі, читати там, і я й справді проводжу тут багато часу, тож це не видається їм незвичним. Генрі підставив крісло під дверну ручку. Стукаю чотири рази і він впускає мене. Він зробив щось на кшталт гнізда з подушок, валиків та ковдр і читає старі журнали під моєю настільною лампою. На ньому старі батькові джинси й картата фланелева сорочка; здається, він утомлений і неголений. Цього ранку я лишила задні двері незамкненими — і ось він тут. Я принесла тацю з їжею і поставила її на підлогу.

— Я можу принести ще кілька книг.

— Взагалі-то мені й оце чудове. — Він читає журнали «Мед» шістдесятих років. — Це ж незамінне для мандрівників у часі, адже їм у будь-який момент може знадобитися певна інформація, — каже він, тримаючи «Альманах світу» за 1968 рік.

Сідаю поруч із ним на ковдри й позираю на нього, щоб подивитися, чи він змусить мене відсунутися. Бачу, що він про це думає, тому піднімаю руки, щоб він побачив, а потім сідаю на них. Усміхається.

— Почувайся як удома, — каже він.

— З якого часу ти прибув?

— Із 2001 року. З жовтня.

— Маєш утомлений вигляд. — Бачу, що він роздумує, чи розповісти мені, чому він втомився, і вирішує, що не варто. — Що там у 2001 році?

— Великі справи. Виснажливі справи. — Генрі їсть бутерброд зі смаженою яловичиною, який я для нього принесла. — О, смачно.

— Нел приготувала.

Він сміється.

— Ніколи не зрозумію, як ти можеш створювати величезні скульптури, які витримують штормові вітри, вдало використовувати барвники, готувати козо[26], і таке всяке, і при тому не можеш впоратися з їжею? Це дивно.

— Це психічний блок. Фобія.

— Дивно.

— Я заходжу на кухню і чую тихий голос, що каже: «Йди звідси». Так я і роблю.

— Ти вдосталь їси? Ти схудла.

Відчуваю себе гладкою.

— Я їм. — У мене закрадається гнітюча думка. — Я дуже товста в 2001 році? Може, тому ти думаєш, що я надто худа?

Генрі сміється з жарту, якого я не розумію.

— Ну, зараз ти трохи пухкенька, але це мине.

— Тьху.

— Пухкенька — це добре. Тобі пасуватиме.

— Ні, дякую. — Генрі схвильовано дивиться на мене. — Знаєш, я не анорексичка, нічого такого. Маю на увазі, не переймайся цим.

— Ну, просто твоя мама завжди діставала тебе через це.