Дружина мандрівника в часі

Я замовкаю. Усе, що бачу, — це як світяться цифри радіогодинника. Зараз 23:36. Чую рух повітря повз автомобіль, шум двигуна; відчуваю, як колеса проїжджають по асфальту, але чомусь здається, що ми завмерли, а світ рухається довкола нас зі швидкістю сорок п’ять миль на годину. Заплющую очі. Пусте. Розплющую їх. Моє серце шалено калатає.

Удалині з’являються фари. Клер вмикає світло і машина знову мчить, ідеально вирівнявшись поміж жовтими смугами посередині дороги і на узбіччі шосе. Зараз 23:38.

У світлі, що відбивається від освітленої панелі приладів, на обличчі Клер не помітно жодних емоцій.

— Навіщо ти це зробила? — тремким голосом запитую.

— А чому б і ні? — Голос Клер спокійний, як літній ставок.

— Може, тому, що ми обоє могли загинути в жахливій аварії?

Клер натискає на гальма, і авто повертає на шосе «Блу Стар»[27].

— Але ж цього не сталося, — відповідає вона. — Я виросту і зустріну тебе, ми одружимося, до того ж ти зараз тут.

— А звідки ти знаєш? Може, ти розбила машину і ми обоє провели рік у корсеті?

— Але тоді ти би мене попередив, щоб я цього не робила, — каже Клер.

— Я намагався, але ти накричала на мене!

— Маю на увазі, старший ти сказав би мені молодшій не розбити машину.

— Ну, тоді це би вже сталося.

Ми доїхали до провулку Міґрем, і Клер звернула авто туди. Це приватна дорога, яка веде до її будинку.

— Зупинися, Клер, добре? Будь ласка!

Клер скеровує автівку на траву, зупиняє, вимикає двигун і фари. Знову зовсім темно, чути спів мільйонів цикад. Пригортаю до себе Клер, обіймаю її. Вона напружена і скута.

— Пообіцяй мені.

— Що? — питає Клер.

— Пообіцяй мені більше не робити нічого подібного. Маю на увазі не лише машину, а взагалі — не робити нічого небезпечного. Тому що ти нічого не знаєш. Майбутнє дивне, і ти не можеш поводитися, наче ти непереможна…

— Але якщо ти бачив мене в майбутньому…

— Повір мені. Просто довірся мені.

Клер сміється.

— Навіщо мені це робити?

— Я не знаю. Може, тому, що я тебе кохаю?

Клер повертає голову так швидко, що аж ударила мене в щелепу.

— Ой.

— Вибач. — Ледве бачу контури її профілю.

— Ти мене кохаєш? — перепитує вона.

— Так.

— І зараз теж?

— Так.

— Але ти не мій хлопець.

Ох. Ось що її бентежить!

— Ну, технічно кажучи, я твій чоловік. Оскільки ти ще не заміжня, то, я вважаю, нам доведеться сказати, що ти моя дівчина.

Клер кладе свою руку туди, куди, мабуть, не слід її класти.

— Я би воліла бути твоєю коханкою.

— Клер, тобі шістнадцять. — Обережно забираю руку і голублю її лице.

— Я досить доросла. Фу, руки мокрі. — Клер вмикає верхнє світло, і я ошелешений: її обличчя і сукня у крові. Дивлюся на свої долоні — вони липкі й червоні. — Генрі! Що сталося?

— Я не знаю. — Облизую праву долоню, на якій помітні чотири порізи у формі півмісяця. Сміюся. — Це від моїх нігтів. Коли ти їхала з вимкненими фарами.

Клер вимикає верхнє світло, і ми знову сидимо в темряві. Щосили співають цикади.

— Я не хотіла тебе налякати.

— Хотіла. Але зазвичай я відчуваю себе в безпеці, коли ти за кермом. Просто…

— Що?

— Я потрапив у аварію, коли був малий, і відтоді не люблю їздити в машинах.

— Ой… вибач.

— Так… Гей, котра година?

— О Господи. — Клер вмикає світло. 00:12. — Я запізнилася. І як я можу зайти уся в крові? — Вона видається такою розгубленого, що мені хочеться сміятися.

— Ось. — Лівою долонею проводжу між її верхньою губою і носом. — У тебе кров з носа.

— Гаразд. — Вона заводить двигун, вмикає фари і повертає машину на дорогу. — Ета перелякається, коли побачить мене.

— Ета? А як же твої батьки?

— Мама, напевно, спить, а тато цієї ночі грає у покер.

Клер відчиняє ворота і заводить авто.

— Якби моя дитина поїхала машиною в той самий день, коли отримала права, я сидів би з секундоміром біля вхідних дверей. — Клер зупиняє машину так, щоби з будинку її не було видно.

— У нас є діти?

— Вибач, це секретна інформація.

— Я вимагатиму її рамках «Закону про свободу інформації».

— Будь ласка. — Обережно цілую її, щоб не витерти несправжню кров під носом. — Дай мені знати, коли з’ясуєш. — Відчиняю двері автівки. — Щасти тобі з Етою.

— На добраніч.

— Добраніч. — Виходжу і якомога тихіше зачиняю двері. Автомобіль заїжджає у двір, ховається за поворотом і зникає у темряві ночі. Йду вслід за ним до свого ліжка — на лузі під зірками.

Неділя, 27 вересня 1987 року (Генрі тридцять два, Клер шістнадцять)

Генрі: Матеріалізуюсь у лузі, приблизно за п’ятнадцять метрів на заході від галявини. Почуваю себе жахливо, паморочиться у голові й нудить; кілька хвилин просто сиджу і намагаюсь прийти до тями. Холодно й похмуро. Сиджу у високій коричневій траві, яка врізається в мою шкіру. Якийсь час по тому почуваю себе трохи краще; довкола тихо, я підводжусь і йду на галявину.