Дружина мандрівника в часі

У кінці заїзду, подалі від будинку, Клер підбирає мене у свій «фіат». Вона вдягла сонцезахисні окуляри, хоча надворі похмуро, нафарбувала губи і закрутила волосся на потилиці. Клер видається набагато старшою за шістнадцятирічну. Вона мовби тільки що зійшла з «Вікна у двір», хоча подібність була би більш досконалою, якби вона була блондинкою. Авто їде повз осінні дерева, хоча я не думаю, що хтось із нас помічає якісь барви. У моїй голові постійно прокручується та частина плівки, на якій показано, що сталося з Клер в тому маленькому будиночку.

— Наскільки він великий?

Клер думає.

— На кілька дюймів вищий за тебе. Набагато важчий. Може, п’ятдесят фунтів?

— Господи.

— Я взяла це. — Клер копирсається в сумочці й дістає пістолет.

— Клер!

— Це татів.

Швидко мізкую.

— Клер, це погана ідея. Маю на увазі, я досить божевільний, щоби справді використати його, і це було б нерозумно. О, зачекай. — Забираю його в неї, відкриваю затвор і витягую кулі, кладу їх у її сумочку. — Ось. Так краще. Геніальна ідея, Клер. — Клер запитально дивиться на мене. Ховаю пістолет у кишеню свого пальта. — Ти хочеш, щоб я зробив це анонімно, чи він має знати, що це привіт від тебе?

— Я хочу там бути.

— Добре.

Авто заїжджає на приватну дорогу і зупиняється.

— Я хочу кудись його відвезти і хочу, щоб ти зробив йому дуже боляче. Хочу на це дивитися. І ще я хочу, щоби він до смерті перелякався.

Зітхаю.

— Клер, зазвичай я не такого не роблю. Я можу побити когось хіба що для самооборони.

— Будь ласка. — Вона каже це абсолютно безпристрасно.

— Добре. — Ми рухаємося далі й зупиняємося перед великим новим будинком у колоніальному стилі.

Машин не видно. З відчиненого вікна на другому поверсі долинає «Van Halen». Ми підходимо до вхідних дверей, я стою осторонь, поки Клер натискає на ґудзик дзвінка. За хвилину музика різко стихає і хтось важко спускається сходами. Відчиняються двері й після паузи низький голос питає:

— Що? Хочеш ще?

Це все, що я хотів почути. Дістаю пістолет і підходжу до Клер. Націлюю пістолет на хлопця.

— Привіт, Джейсоне, — каже Клер. — Я думала, ти захочеш піти з нами.

Він робить те ж саме, що зробив би і я: падає і викочується з-під прицілу, однак не досить швидко. Я вже у дверях, підстрибую, вдаряю його у сонячне сплетіння, йому перехоплює подих. Встаю, ставлю ногу йому на груди, цілюся в голову. C’est magnifique mais ce n’est pas la guerre.[28] Він схожий на Тома Круза: дуже красивий, справжній американець.

— То на якій, кажеш, позиції він грає? — перепитую Клер.

— Півзахисник.

— Гм. Ніколи б не здогадався. Вставай, руки вгору, щоби я бачив, — весело кажу йому.

Він підкорюється, веду його за двері. Ми всі стоїмо на дорозі. У мене з’являється ідея. Я відправляю Клер до будинку за мотузкою, скоро вона виходить з ножицями і скотчем.

— Де ти хочеш це зробити?

— У лісі.

Джейсон важко дихає, ми ведемо його до лісу. Йдемо хвилин зо п’ять, невдовзі бачу маленьку галявинку із підхожим молодим в’язом на узліссі.

— Може, тут, Клер?

— Так.

Дивлюсь на неї. Вона абсолютно безпристрасна, холодна, як жінка-вбивця у Реймонда Чандлера.

— Ну, Клер, командуй.

— Прив’яжи його до дерева.

Вручаю їй пістолет, і скотчем зв’язую за деревом руки Джейсона. Там майже повний рулон скотчу, і я збираюся використати весь. Джейсон важко дихає, хрипить. Стаю поруч із ним і дивлюся на Клер. Вона дивиться на Джейсона, наче він поганий зразок концептуального мистецтва.

— Ти що, астматик?

Він киває. Його зіниці звузилися в крихітні чорні точки.

— Я принесу інгалятор, — каже Клер.

Вона віддає мені пістолет і йде геть крізь ліс стежкою, якою ми сюди прийшли. Джейсон намагається дихати обережно і повільно. Він намагається говорити.

— Хто… ти? — хрипко запитує.

— Я хлопець Клер. Я тут, щоб навчити тебе гарних манер, якщо ти їх не маєш. — Я облишив свій знущальний тон, підійшов до нього впритул і тихо спитав: — Як ти міг так з нею вчинити? Вона така юна. Вона ще нічого не знає, а тепер ти остаточно все зіпсував…

— Вона… вона… мене дражнила.

— Вона уявлення не має. Це так, як мучити кошеня, тому що воно тебе вкусило.

Джейсон не відповідає. Його дихання переходить у довге, тремтяче гоготіння. Я починаю хвилюватися, і тут приходить Клер. Вона тримає інгалятор, дивиться на мене.

— Люба, ти знаєш, як користуватися цією штукою?

— Думаю, її треба струсити, потім покласти йому до рота й натиснути на неї зверху.

Вона це робить і питає його, чи потрібно ще. Він киває. Після чотирьох інгаляцій ми бачимо, що поступово він починає дихати нормально.

— Готова? — запитую Клер.

Вона тримає ножиці, кілька разів клацає ними у повітрі. Джейсон здригається. Клер підходить до нього, опускається на коліна і починає різати його одяг.

— Гей! — кричить Джейсон.

— Тихіше, будь ласка, — промовляю. — Ніхто не заподіє тобі шкоди. Поки що.

Клер закінчує зрізати з нього джинси і береться за футболку. Я примотую його скотчем до дерева. Починаю зі щиколоток і дуже обережно обмотую йому литки і стегна.