Дружина мандрівника в часі

— Ні. Але ти здаєшся щасливим і спокійним, а, як правило, коли ти приходиш із тисяча дев’ятсот дев’яносто восьмого, дев’яносто дев’ятого або двохтисячного, ти засмучений або наляканий і не зізнаєшся чому. А в дві тисячі першому році знову все добре.

Сміюся.

— Ти говориш, як ворожка. Ніколи не думав, що ти так відстежуєш мій настрій.

— А що ще мені робити?

— Пам’ятай: зазвичай я опиняюся тут через стрес. Тому не думай, що ці роки були суцільним жахіттям. Там є і багато хорошого.

Клер повертається до свого малюнка. Вона лишає розпитування про наше майбутнє. Натомість запитує:

— Генрі, чого ти боїшся?

Це питання мене дивує і змушує замислитись.

— Холоду, — відповідаю. — Я боюся зими. Поліції. Боюся прибути не в те місце і не в той час, туди, де мене можуть побити чи ж може збити машина. Або загубитись у часі, і не мати можливості повернутися. Я боюся втратити тебе.

Клер усміхається.

— Як ти можеш мене втратити? Я нікуди не подінусь.

— Я боюся, що ти втомишся миритися з моєю ненадійністю і залишиш мене.

Клер відкладає альбом. Я сідаю.

— Я ніколи тебе не залишу, — каже вона. — Хоча ти завжди від мене йдеш.

— Але я не хочу залишати тебе.

Клер показує мені малюнок. Я бачив його раніше, він висить поруч із креслярським столом Клер у її домашній студії. На малюнку я спокійний. Клер підписує його і починає писати дату.

— Не треба, — кажу. — Там нема дати.

— Нема?

— Я бачив його раніше. Там нема дати.

— Гаразд. — Клер витирає дату, натомість пише на ньому Медовларк.

— Готово. — Вона з подивом дивиться на мене. — А ти колись помічав, що після твого повернення в майбутнє щось змінилося? Маю на увазі, якщо я зараз напишу дату на цьому малюнку? Що станеться?

— Я не знаю. Спробуй, — зацікавлено кажу.

Клер витирає слово Медовларк і пише дату: одинадцяте вересня 1988 року.

— Ось, — каже вона, — це було легко. — Ми дивимося одне на одного і всміхаємося. Клер сміється. — Якщо я й порушила просторово-часовий континуум, це не дуже кидається у вічі.

— Я повідомлю тебе, якщо ти щойно розпочала третю світову війну. — Починаю відчувати себе невпевнено. — Клер, думаю, мені час.

Вона цілує мене. Я зникаю.

Четвер, 13 січня 2000 року (Генрі тридцять шість, Клер двадцять вісім)

Генрі: Після вечері все ще думаю про малюнок Клер, тому йду до неї в студію, щоб подивитись на нього. Клер створює величезну скульптуру з дрібнесеньких клаптиків фіолетового паперу, щось середнє між лялькою і пташиним гніздом. Оминаю її й зупиняюсь перед столом. Малюнка немає.

Клер приходить, несучи оберемок манільського прядива.

— Привіт. — Вона кидає його на підлогу й підходить до мене. — Що сталося?

— Де той малюнок, який висів он там? Той, зі мною?

— Га? Ой, я не знаю. Може, впав. — Клер пірнає під стіл і каже: — Я не бачу. Ой, стривай, ось він. Вона вилазить, тримаючи малюнок двома пальцями. — Фу, він весь у павутинні.

Вона чистить його і дає мені. Розглядаю його. Дати там немає.

— Що сталося з датою?

— Якою датою?

— Тут внизу ти написала дату. Під своїм ім’ям. Схоже, її відрізали.

Клер сміється.

— Гаразд. Каюсь. Я її відрізала.

— Чому?

— Мене налякав твій коментар про Третю світову війну. Я почала думати: а що, коли ми ніколи не зустрінемося в майбутньому, тому що я наполягла на цьому експерименті?

— Я радий, що ти це зробила.

— Чому?

— Не знаю. Просто радий. — Ми дивимося одне на одного, відтак Клер усміхається, а я знизую плечима. От і все. Але чому здається, ніби майже сталося щось неможливе? Чому я відчуваю таке полегшення?

Святвечір, 1

(Завжди розбиватися у тому самому автомобілі)

Субота, 24 грудня 1988 року (Генрі сорок, Клер сімнадцять)

Генрі: Похмурий зимовий полудень. Я у підвалі будинку в Медовларку, в читальні. Клер залишила мені трохи їжі: ростбіф і сир на цільнозерновому хлібі з гірчицею, яблуко, літр молока, цілу пластикову торбу різдвяного печива, сніжинки, корицево-горіхові ромбики й арахісове печиво з шоколадними поцілуночками «Герші». На мені улюблені джинси й футболка з «Sex Pistols». Я мав би бути в захваті, втім, це не так: Клер також залишила мені сьогоднішню газету «Саут-Гейвен-Дейлі», з датою: 24 грудня 1988 року. Переддень Різдва.

У цей вечір у барі «Лови кайф», що в Чикаґо, двадцятип’ятирічний Генрі питиме, допоки тихо не сповзе на підлогу зі стільця біля шинквасу; потім йому промиють шлунок у лікарні «Мерсі». Це дев’ятнадцята річниця зі смерті моєї матері.