Дружина мандрівника в часі

Тихо сиджу і думаю про маму. Дивно, як стирається пам’ять. Якби в мене зостались тільки дитячі спогади, мої знання про матір були би млявими й розпливчатими, з них би виділялось лише кілька яскравих моментів. П’ятирічним я чув, як вона співала партію Лулу в «Лірик-опері». Пам’ятаю, як батько сидів поруч зі мною, а кінці першого акту, сповнений захвату, він усміхався мамі. Або ж дивилися з мамою, як тато грав Бетховена під керівництвом Булеза в «Оркестр-голі». Пригадую, якось у моїх батьків була вечірка й мені дозволили прийти у вітальню та прочитати гостям вірш Блейка «Тигре! Твій вогненний гнів»[31], що супроводжувався гарчанням. Мені тоді було чотири. Коли я дочитав, мама обійняла мене й поцілувала, а всі аплодували. На ній була темна помада, і я наполіг, щоб мені дозволили лягти спати, не стираючи зі щоки відбитків її губ. Пам’ятаю, як вона сиділа на лавці у Ворен-парку, поки тато колихав мене на гойдалці; вона наближалась і віддалялась, наближалась і віддалялась.

Найкращим і найболіснішим у подорожах у часі є можливість побачити маму живою. Я навіть розмовляв з нею кілька разів, про дрібниці, приміром: «Сьогодні препаскудна погода, правда?» Завжди поступаюсь їй місцем у метро, йду за нею в супермаркет, дивлюсь, як вона співає. Тиняюсь біля квартири, де досі живе мій батько, і спостерігаю за ними обома, іноді зі собою маленьким; вони гуляють, їдять у ресторанах, ходять у кіно. Це шістдесяті, й батьки — елегантні, молоді, блискучі музиканти; для них відкритий увесь світ. Вони щасливі, просто сяють від успіху, їх сповнює радість. Буває, ми пересікаємось, і тоді вони махають мені рукою, вважаючи мене сусідом, який багато гуляє, дивно підстригається і таємниче молодшає та старіє. Одного разу я почув, як батько припускав, що в мене рак. Мене й досі дивує, що батько так і не збагнув, що в перші роки їхнього шлюбу поруч крутився їхній син.

Бачу свою маму поряд. Ось вона вагітна, а ось мене приносять з лікарні додому; вона везе мене у візочку в парк; сидить, учить партитури, неголосно співає і рухає маленькою рукою; вона кривляється мені й трусить переді мною іграшками. А от ми йдемо за руку дивитися на білочок, на машини, на голубів, на все, що рухається. На ній пальто, мокасини і капрі. Вона чорнявка з ефектним лицем, має повні губи, великі очі, коротке волосся, зовні схожа на італійку, але насправді єврейка. Мама користувалась помадою, олівцем для очей, тушшю, рум’янами й олівцем для брів, щоби просто сходити в хімчистку. Тато такий, як завжди — високий, худорлявий, скромно одягнений, у капелюсі. Але обличчя інше. Він справді задоволений. Вони часто торкаються один одного, тримаюся за руки, йдуть у ногу. На пляжі всі троє носимо однакові окуляри, а на мені смішна синя панама. Ми всі лежимо на сонці, намащені дитячою олійкою. П’ємо ром із колою і гавайський пунш.

Зірка моєї матері сходить. Вона навчається у Джаян Мек і Мері Делакруа, котрі дбайливо ведуть її стежкою слави. Співає ряд невеликих, але блискучих партій, і на неї звертає увагу Луї Бехарі з «Лірик». Вона — дублерка Ліні Веверлі в «Аїді». Відтак її обирають на роль Кармен. Її помічають інші компанії, а невдовзі ми подорожуємо світом. Вона записує Шуберта в студії «Decca», Верді і Вайля у «EMI», і ми вирушаємо до Лондона, Парижа, Берліна, Нью-Йорка. Пам’ятаю лише нескінченну низку готельних номерів та літаків. Її виступ у Лінкольн-центрі показують по телевізору, і я дивлюся його з бабусею і дідусем у Мансі. Мені шість, і я не вірю, що в маленькому чорно-білому екрані — моя мама. Вона співає «Мадам Батерфляй».

Після закінчення сезону 1969–1970 років у «Лірик» батьки планують переїхати до Відня. Тата прослуховують у філармонії. Щоразу як дзвонить телефон, це може бути лише дядько Іш, мамин менеджер, або ж хтось зі студії звукозапису.

Чую, як відчиняються і зачиняються двері нагорі, відтак — повільні кроки сходами вниз. Клер чотири рази тихенько стукає, і я забираю з-під дверної ручки стілець з прямою спинкою. У її волоссі сніг, щоки палають. Їй сімнадцять. Клер простягає до мене руки і схвильовано обнімає.

— Веселого Різдва, Генрі! — каже вона. — Як чудово, що ти тут!

Цілую Клер у щоку, її радість і метушня розвіюють мої важкі думки. Утім, відчуття печалі й утрати лишається. Пробігаю руками по її волоссю й відчуваю під ними сніг, що миттєво тане.

— Що сталося? — Клер помічає недоторкану їжу, мою сумовитість. — Ти дуєшся, бо нема майонезу?

— Гей, тихше. — Сідаю на старе зламане крісло, і Клер втискається поруч зі мною. Обнімаю її за плечі. Вона кладе свою руку мені на стегно. Забираю її руку й затримую у своїй. Її рука холодна. — Я колись розповідав тобі про маму?

— Ні.

Клер налаштувалась слухати — вона завжди прагне дізнатися щось із моєї біографії. Кількість наших майбутніх зустрічей зменшується, натомість наближається дворічна розлука. Клер потай переконана, що знайде мене в реальному часі, аби лиш я назвав їй кілька фактів. Звісно, вона не зможе, бо я не назву, тож вона мене таки не знайде.

Їмо печиво.