Дружина мандрівника в часі

Деякий час я мовчав, шукаючи найкращий спосіб усе пояснити.

— Ти знаєш про гравітацію, правда? Чим більший предмет, чим більша його маса, тим більшу силу тяжіння він створює. Він притягує до себе менші речі, і вони обертаються довкола нього.

— Так.

— Моя мати помирає… це ключовий момент… усе інше обертається довкола цього… Я думаю про це і переношуся туди в часі. Знову і знову. Якби ти змогла там опинитися, зависнути над місцем аварії, то побачила би кожну деталь, усіх людей, автомобілі, дерева, кучугури снігу; якби ти мала достатньо часу, щоб роздивитися все, ти би побачила мене. Я був скрізь: у автівках, за кущами, на мості, на дереві. Я бачив це з усіх кутів, навіть був учасником подальших дій: подзвонив у аеропорт з найближчої автозаправки, щоб передати батькові повідомлення негайно їхати в лікарню. Сидів у кімнаті очікування в лікарні й спостерігав, як мій батько прийшов за мною. Він видавався сірим і спустошеним. Я ходив уздовж узбіччя, шукаючи малого себе, і накривав ковдрою свої худі дитячі плечі. Вдивлявся у своє маленьке нерозуміюче обличчя і думав… Я думав….

Тихо плачу. Клер обійняла мене, а я тихо плачу на її грудях у мохеровому светрі.

— Про що? Генрі, про що?

— Я думав, що теж повинен був померти.

Ми обіймаємося. Поступово я опановую себе. Я зіпсував Клер светр. Вона йде в пральню і повертається у білій поліестеровій блузці Алісії, в якій та грає камерну музику. Алісії лише чотирнадцять, але вона вже вища і більша за Клер. Дивлюсь на Клер, яка стоїть переді мною, і шкодую, що я тут, шкодую, що зіпсував їй Різдво.

— Мені дуже шкода, Клер. Я не хотів навантажувати тебе цим усім. Просто Різдво… для мене це важко.

— О, Генрі! Я така рада, що ти тут, і знаєш, я знаю… маю на увазі, ти з’являєшся нізвідки і зникаєш, і, якщо я знаю щось про твоє про життя, ти здаєшся… реальнішим. Навіть жахливі речі… Мені потрібно знати стільки, скільки ти можеш розказати.

Алісія кличе Клер. Їй час іти до сім’ї святкувати Різдво. Я стою, ми обережно цілуємося, скоро Клер промовляє:

— Йду!

І усміхається мені, відтак біжить сходами нагору. Знову підпираю двері стільцем і влаштовуюсь на довгу ніч.

Святвечір, 2

Субота, 24 грудня 1988 року (Генрі двадцять п’ять)

Генрі: Телефоную татові й питаю, чи не хоче він, щоб увечері після Різдвяного концерту я приїхав на вечерю. Він робить боязку спробу запросити мене, на його полегшення, я ухиляюся. Цього року офіційний День жалоби сім’ї Детембл буде проведено в різних місцях. Місіс Кім поїхала в Корею відвідати своїх сестер; я поливаю її квіти й забираю пошту. Телефоную Інґрід Кармайкл і запрошую її, але вона рішуче нагадує, що сьогодні Різдво й у деяких людей є сім’ї, яким потрібно засвідчити свою шану. Проглядаю записник. Усі або поїхали за місто, чи ж проводять час у місті зі своєю ріднею. Мені слід було поїхати до бабусі з дідусем. Потім згадую, що вони у Флориді. Зараз 14:53, і магазини закриваються. Купую «У Ела» пляшку шнапсу й кладу її у кишеню пальта. Потім на Белмонт заскакую у вагон метро та їду в центр. Сьогодні похмуро і холодно. Поїзд заповнений лише наполовину, здебільшого, люди з дітьми їдуть у центр, щоб побачити різдвяні вітрини «Маршалл Філд» і зробити останні покупки в «Вотер Тауер Плейс». Виходжу на Рендольф і йду на схід у Грант-Парк. Якийсь час стою на переході над колією, п’ю, а потім іду на ковзанку. Там катається кілька пар і якась малеча. Діти ганяються один за одним, катаються спиною вперед і виписують вісімки. Я беру напрокат пару ковзанів більш-менш свого розміру, зав’язую їх і виходжу на лід. Плавно рухаюсь по периметру ковзанки і ні про що особливо не думаю. Повторення, рух, рівновага, холодне повітря. Приємно. Сонце сідає. Я годину катаюся, затим повертаю ковзани, взуваю черевики та йду.

Йду на захід по Рендолф і на південь по Мічиґан-авеню, повз Художній інститут. На левах різдвяні прикраси. Йду вниз по Коламбус-драйв. Грант-парк порожній, там лише вороння, що бундючно ходить і кружляє над вечірнім блакитним снігом. Вуличні ліхтарі тонують небо наді мною в помаранчевий колір, а над озером воно глибокого небесно-блакитного кольору. Стою біля Букінгемського фонтану, допоки холод не стає нестерпним, спостерігаю за чайками, які кружляють і, пірнаючи, б’ються за кинутий їм кимось буханець хліба. Кінний поліцейський повільно об’їжджає фонтан, а потім спокійно продовжує свій шлях на південь.