Дружина мандрівника в часі

— Гаразд. Якось давно я мав маму і тата; вони дуже кохали одне одного. Й у них був я. Ми були дуже щасливими. Вони обоє — професіонали у своїй справі, особливо мама. Разом ми подорожували, постійно змінювали готелі. Отож, майже Різдво.

— Який рік?

— Рік, коли мені виповнилось шість. То був ранок перед Різдвом, мій батько перебував у Відні: невдовзі ми збиралися туди переїжджати, тож він шукав нам квартиру. Ідея полягала в тому, що тато прилетить у аеропорт, а ми з мамою зустрінемо його й усі разом поїдемо до бабусі на свята. Ранок був сірим і сніжним; вулиці були вкриті суцільним льодом, ще ніхто не посипав дороги сіллю. Мама була нервовим водієм. Вона ненавиділа швидкісні траси, ненавиділа поїздки в аеропорт і погодилася на це лише тому, що це було логічно. Уранці ми встали, вона спакувала речі в автомобіль. Я був одягнений у зимове пальто, шапку, черевики, джинси, светр, натільну білизну, тіснуваті вовняні шкарпетки й рукавиці. Вона — уся в чорному, що було ще більш незвично, аніж зараз.

Клер п’є молоко просто з пакета, на якому лишається слід від коричневої помади.

— Який у вас був автомобіль?

— Білий «Форд-Ферлейн» 1962 року.

— Який це?

— Уяви собі: він схожий на танк. Мав решітки радіатора. Батьки любили його, з ним пов’язано багато історій. Отож ми сіли в авто. Я сидів на передньому пасажирському сидінні, ми обоє пристебнули паси безпеки. Й поїхали. Погода була жахливою, видимість поганою, та й обігрів не у найкращому стані, через що вікна були трохи затуманені. Ми проїхали лабіринт із житлових вулиць, а потім виїхали на автостраду. Година пік уже минула, проте через погоду й свята на дорогах творився безлад. Наше авто рухалося, може, п’ятнадцять чи двадцять миль на годину. Мама скерувала авто на праву смугу, мабуть, тому, що не хотіла перелаштовувати в інший ряд, оскільки видимість була поганою. А ще тому, що ми не збиралися довго їхати швидкісною трасою, адже мали з’їжджати на дорогу, яка вела до аеропорту. Ми їхали за вантажівкою, зберігаючи дистанцію, відстань була досить великою. Коли ж минули в’їзд на дорогу, позаду нас з’явився невеликий автомобіль — червоний «корвет», яким керував стоматолог. Той був трохи підпилий, і це о пів на одинадцяту ранку! Він просто надто швидко їхав і не зміг вчасно загальмувати, дорога ж була обледеніла, і він вдарив нашу машину. За звичайних погодних умов «корвет» пом’явся б, а потужний «Форд-Ферлейн» просто пошкодив би крило, нічого страшного не сталося б.

Але погода була погана, дороги слизькі, тому удар «корвета» надав нашій машині прискорення якраз у той момент, коли рух на трасі сповільнився. Вантажівка попереду нас ледве рухалася. Моя мати тиснула на гальма, але нічого не відбувалося.

Ми вдарились об вантажівку, фактично це було як в уповільненому кіно, принаймні мені так здалося. Насправді ми їхали близько сорока миль на годину.

Вантажівка — відкритий пікап — була набита металобрухтом. Коли наше авто її вдарило, великий лист сталі злетів з вантажівки, влетів у лобове скло і відрізав мамі голову.

Клер заплющила очі.

— Ні.

— Це правда.

— Але ж ти теж був там, хоч і надто маленький!

— Сталь урізалась у праве сидіння, туди, де повинен був бути мій лоб. У мене є шрам, де металевий лист почав різати мій лоб. — Показую його Клер. — Він почав різати мою шапку. Поліція так і не змогла цього втямити. Весь мій одяг був у машині, на сидінні й підлозі, а я опинився голяка на узбіччі дороги.

— Ти перенісся в часі.

— Так. Перенісся. — Якусь мить ми мовчимо. — Це був лише другий раз, коли це сталося зі мною. Я поняття не мав, що відбувається. Дивився, як ми врізаємось у вантажівку, а вже наступної миті опинився в лікарні. Насправді я був майже неушкодженим, просто шокованим.

— Як… як думаєш, чому це сталося?

— Стрес — абсолютний страх. Гадаю, моє тіло виконало єдиний трюк, на який лише було здатне.

Клер повертає до мене обличчя, сумна і схвильована.

— Отже…

— Отже. Мама померла, а я ні. Передня частина «форда» була повністю зім’ятою, колонка рульового управління проламала мамі груди, її голова вилетіла через розбите лобове скло і потрапила у вантажівку, крові було неймовірно багато. Хлопець з «корвета» був цілим і неушкодженим. Водій вантажівки вийшов зі свого грузовика, щоб побачити, хто його вдарив, побачив маму і зомлів на дорозі. Там його, не помітивши, переїхав водій шкільного автобуса, який витріщався на аварію. У водія вантажівки були зламані обидві ноги. А я тим часом був відсутній десять хвилин і сорок сім секунд. Не пам’ятаю, де я був, можливо, це тривало якусь секунду чи дві. Рух транспорту повністю припинився. Із трьох різних напрямків намагались під’їхати карети «швидкої допомоги», і вони не могли добратися до нас десь зо півгодини. Прибігли парамедики. Я опинився на узбіччі. Єдиною людиною, яка бачила, як саме я з’явився, була маленька дівчинка, що сиділа на задньому сидінні зеленого «Шевроле універсалу». Вона відкрила рота і просто витріщалася й витріщалася.

— Але Генрі, ти… ти сказав, що не пам’ятаєш. То звідки ти це знаєш? Десять хвилин і сорок сім секунд? Так достеменно?