Дружина мандрівника в часі

— Так, це чудово. Блін, спробуй це: дев’ятнадцять по горизонталі, — «Не висовуй лікоть сильно із вікна». Дев’ять літер, друга — «у».

— Бурма Шейв[33]. Це було ще до тебе.

— Ех! Я ніколи так не зможу.

Встаю і потягуюся. Мені терміново треба пройтися. Кімната моєї бабусі затишна, але у ній зі мною стаються напади клаустрофобії. Стеля низька, шпалери з елегантними блакитними квіточками, блакитне ситцеве покривало, білий килим, і скрізь запах пудри, зубних протезів і старої шкіри. Бабуся Міґрем сидить струнко, в неї охайний вигляд. Волосся гарне, сиве, але все ж з рудуватим відтінком, який я успадкувала від неї; воно гарно кучерявиться, і вона заколює його шиньйоном. Бабусині очі схожі на блакитні хмаринки. Вона вже дев’ять років сліпа, але добре адаптувалася, і чудово орієнтується в будинку. Вона намагається навчити мене мистецтву розгадування кросвордів, але я не можу змусити себе сісти і розгадати хоча б один. Бабуся розгадувала їх ручкою. Генрі теж любить розгадувати кросворди.

— Прекрасний день, правда? — каже бабуся, відкинувшись у кріслі й потираючи кісточки пальців.

Киваю, а потім кажу:

— Так, але трохи вітряно. Мама там порається в саду, й вітер несе на неї усе.

— Це так схоже на Люсіль, — каже її мати. — Знаєш, дитино, я би хотіла прогулятися.

— Я щойно думала про це ж саме, — кажу. Вона всміхається, протягує мені руки, і я обережно допомагаю їй встати з крісла. Приношу наші пальта і пов’язую шарф навколо бабусиного волосся, щоби вітер не скуйовдив його. Потім ми повільно спускаємось сходами й виходимо через парадні двері. Ми стоїмо на доріжці. Повертаюся до бабусі:

— Куди ти хочеш піти?

— Ходімо в сад, — відказує вона.

— То досить далеко. О, мама махає нам рукою, давай помахаємо їй у відповідь. — Ми махаємо рукою мамі, яка зараз унизу біля фонтана. З нею Пітер, наш садівник. Він лишає розмову з нею й дивиться на нас, чекає, щоб ми йшли; відтак вони з мамою зможуть продовжити свою суперечку, що виникла, ймовірно, через нарциси чи півонії. Пітер любить сперечатися з мамою, але зрештою вона завжди домагається свого.

— Бабусю, до саду майже миля шляху.

— Клер, з моїми ногами все добре.

— Добре, тоді ходімо в сад. — Беру її за руку, і ми йдемо. Коли ми доходимо до краю лугу, питаю: — Йдемо під сонцем чи у тіні?

— Під сонцем, звичайно, — відповідає вона.

Ми йдемо стежиною, що простягається якраз через середину лугу, на галявину. Поки ми йдемо, я описую все це.

— Проходимо повз згасле багаття. Там повно птахів — он, он вони!

— Ворони. Шпаки. І голуби, — каже вона.

— Так… ми зараз біля воріт. Обережно, тут трохи заболочено. Бачу собачі сліди, це досить велика собака, можливо Джої з Аллінгемса. Навколо все зеленіє. Ось дика троянда.

— Наскільки висока трава в лузі? — запитує бабуся.

— Близько фута. Вона блідо-зелена. Тут є маленькі дубки.

Вона повертається до мене, всміхаючись.

— Ходімо привітаємось.

Веду її до дубків, що ростуть лише за кілька футів від стежки. Дідусь посадив ці три дубки в сорокових роках, як пам’ять про мого двоюрідного дідуся Тедді, бабусиного брата, що загинув у Другій світовій війні. Дубки ще не дуже високі, всього близько п’ятнадцяти футів заввишки. Бабуся кладе руку на стовбур середнього дерева й каже: «Привіт». Не знаю, до дерева вона звертається чи до свого брата.

Йдемо далі. Коли трохи піднімаємось, перед нами видніється весь луг і на галявині стоїть Генрі. Зупиняюся.

— Що там? — питає бабуся.

— Нічого, — відповідаю.

Веду її стежиною.

— Що ти бачиш? — запитує вона мене.

— Над лісом кружляє яструб, — відповідаю.

— Котра година?

Дивлюся на годинник.

— Майже полудень.

Ми входимо на галявину. Генрі не рухається. Він усміхається мені. Видається втомленим. Його волосся починає сивіти. Він одягнений у чорне пальто і виділяється на тлі яскравого лугу.

— Де камінь? — питає бабуся. — Я хочу сісти.

Веду її до каменя, допомагаю їй сісти. Вона повертає обличчя в бік Генрі й заклякає.

— Хто це там? — твердим голосом запитує вона мене.

— Нікого, — брешу.

— Там чоловік, — каже вона, киваючи в бік Генрі.

Він дивиться на мене з виразом, який, мабуть, означає: «Ну ж бо, сміливіше!» У лісі гавкає собака. Все ж не наважуюся.

— Клер, — каже бабуся. Здається, вона налякана.

— Познайом нас, — тихо говорить Генрі.

Бабуся завмирає і чекає. Обіймаю її за плечі.

— Усе добре, бабуню, — кажу. — Це мій друг Генрі. Той самий, про якого я розповідала.

Генрі підходить до нас і простягає руку. Подаю йому бабусину руку.

— Елізабет Міґрем, — кажу я Генрі.

— Отже, це ти, — каже бабуся.

— Так, — відповідає Генрі, і це «так» звучить як бальзам для моїх вух. Так.

— Можна мені?

Вона махає рукою в бік Генрі.

— Сісти біля вас?

Генрі сідає на камінь. Торкаюся його обличчя бабусиною рукою. Вона обмацує його, а він дивиться на мене.

— Лоскітно, — каже Генрі бабусі.

— Наждачний папір, — говорить вона, коли пальцями обмацує його неголене підборіддя. — Ти не хлопчик, — зауважує вона.

— Ні.

— Скільки тобі років?

— Я на вісім років старший за Клер.

Вона здивована.

— Двадцять п’ять?

Дивлюсь на сивіюче волосся Генрі, на зморшки навколо очей. На вигляд йому років сорок, може, й більше.