Дружина мандрівника в часі

Генрі: Коли заходимо з холодного нічного повітря у тепло та світло церкви, в мені все стискається. Ніколи ще не відвідував католицького богослужіння. Востаннє, коли був на якомусь церковному обряді, — на похороні моєї мами. Клер веде нас центральним проходом, а я притискаюсь до її руки, наче сліпець. Всідаємось на вільну лавку. Клер та її рідні стають на коліна, на оті спеціальні м’які підставки, а я сідаю. Так мені сказала робити Клер. Ми прийшли рано. Алісія десь зникла, за нами сидить Нел з чоловіком та сином, якого відпустили на свята зі служби на морському флоті. Дульсі сидить зі своєю приятелькою. Клер, Марк, Шерон та Філіп стоять на колінах пліч-о-пліч, у всіх різні настрої: Клер — скромна та задумлива, Марк — просто заради формальності, Шерон — спокійна та заглиблена у молитву, Філіп — виснажений. У церкві повно пуансетій. Пахне воском та мокрими пальтами. Праворуч від вівтаря — шопка з Марією, Йосипом та їхнім оточенням. Люди вмощуються, вибираючи місця та вітаючись один з одним. Клер підводиться з колін та сідає біля мене, Марк з Філіпом наслідують її приклад. Шерон ще кілька хвилин залишається стояти на колінах. Відтак усі ми тихенько сидимо у своєму ряду в очікуванні служби. Чоловік у костюмі виходить на сцену — вівтар, чи щось таке, — та перевіряє мікрофони, прикріплені до пюпітрів, а потім знову йде. У церкві зараз набагато більше людей, вона переповнена. Алісія з двома жінками та чоловіком з’являються ліворуч від сцени, несуть свої інструменти. Білявка — скрипалька, а непоказна жінка з каштановим волоссям — грає на альті. Чоловік, який настільки старий, що йде зігнутий та шаркає ногами, — ще один скрипаль. Усі одягнені в чорне. Сідають на свої розкладні крісла, вмикають лампочки над своїми пюпітрами, шелестять нотами, бренькають струнами та переглядаються, очевидно, для гармонійного вступу. Люди раптом затихають, і в цю тишу вливається повільна низька музична нота, яка заповнює простір, яка не відноситься до жодного музичного твору, а просто існує, звучить. Алісія проводить по інструменту смичком, та настільки повільно, наскільки взагалі ним можна вести, і звук, який видає її інструмент, здається, виникає нізвідкіля, наче створюється десь між моїми вухами, резонує моїм черепом. Таке відчуття, наче чиїсь пальці торкаються моїх мізків. Потім вона перестає грати. Панує тиша: коротка, проте абсолютна. А затим вступають усі четверо музикантів. Після чистоти тієї єдиної ноти, їхня музика звучить негармонійно, по-сучасному та у дисонансі. «Барток»? — не можу здогадатися я, але потім вслухаюсь у те, що чую, та розумію, що вони грають «Тиху ніч». Не можу зрозуміти, чому вона так дивно звучить, аж поки не помічаю, що білявка копає ногою крісло Алісії, і після цього звучання нормалізується. Клер кидає погляд на мене та всміхається. Усі в церкві розслабляються. «Тиха ніч» поступається гімну, який я не можу розпізнати. Усі встають. Повертаються до входу в церкву: центральним проходом іде священик у супроводі великого кортежу маленьких хлопчиків та кількох чоловіків у костюмах. Вони урочисто проходять до вівтаря та займають свої позиції. Музика переривається.

«О, ні! — думаю. — І що тепер?»

Клер бере мене за руку, ми встаємо разом із натовпом. Якщо тільки є Бог, будь ласка, Боже, дозволь мені тут постояти, спокійно, не привертаючи нічиєї уваги, тут і зараз, тут і зараз.

Клер: У Генрі такий вигляд, наче він от-от умліє. Дорогий Боже, будь ласка, не дай йому зараз зникнути! Отець Комптон вітає нас своїм дикторським голосом. Лізу в кишеню пальта Генрі, просуваю пальці крізь дірку на дні, намацую його пеніс та стискаю. Він здригається, наче я пропустила крізь нього електрострум.

— Нехай Господь буде з вами, — благословляє отець Комптон.

— І з вами, — спокійно відповідаємо йому.