Дружина мандрівника в часі

— Бачиш, а я знала, що ти подумаєш, що це — божевілля, — посміхається Алісія. — Клянуся, так було насправді. Цей хлопець здивовано дивиться на мене, ну, ти розумієш, я ж стою там із відвислою щелепою й думаю, чи цей голий хлопець буде ґвалтувати мене, ну, чи просто вб’є. А він тільки глянув на мене та пішов. Каже: «Привіт, Алісіє!» і йде собі до бібліотеки та зачиняє за собою двері.

— Що?

— Я біжу сходами нагору, тарабаню у двері Маркової кімнати, а він мені каже відвалити. Зрештою відчиняє двері, але такий обкурений, що йому довелося дуже довго в’їжджати в те, що я намагалася йому сказати. Ну і, звичайно, він мені не повірив. Але я змусила його спуститися до бібліотеки та постукати у двері. Нам обом страшно, ніби дивимося «Ненсі Дрю», знаєш, коли думаєш: «Ті дівчата якісь тупі, їм слід викликати поліцію». Та нічого не відбувається. Марк відчиняє двері, а там нікого немає. Він дуже злий на мене, каже, що я усе це вигадала. Потім ми припускаємо, що той чоловік пішов нагору. Тож ми йдемо в кухню та сідаємо біля столу, поруч з телефоном, поклавши неподалік великий ніж Нел для розділки м’яса.

— То чому ж ти мені ніколи про це не розповідала?

— Ну, до того як ви всі повернулися, я вже почувалася дурепою. Знала, що тато напевне роздує з цього казна-що, а насправді нічого ж не сталося… Але, знаєш, мені було не до сміху й говорити про це не хотілося.

Алісія сміється та продовжує:

— Колись я запитала у бабусі, чи в нашому будинку водяться привиди. Вона сказала, що ще про них не чула.

— І цей хлопець, чи привид, як ти гадаєш, мав вигляд точнісінько як Генрі?

— Ага! Клянуся, Клер, я ледь не вмерла, коли побачила вас удвох, особливо його. Він — саме той хлопець! Навіть голос той самий. Але той, кого я бачила у підвалі, мав дещо коротше волосся, та й був якийсь старший, мав десь близько сорока…

— Але якщо тому хлопцеві було сорок років і це було п’ять років тому — а Генрі зараз лише двадцять вісім, тобто тоді йому було двадцять три, Алісіє.

— О. Гм. Але Клер, погодься, це так дивно. А він не має брата?

— Ні. І тато до нього зовсім не подібний.

— Може, це було, ну, розумієш, якась астральна проекція чи щось таке.

— Подорож у часі, — усміхаючись, пропоную їй свою гіпотезу.

— О, так, справді. Боже, як неймовірно!

На якусь мить екран телевізора темніє, відтак знову бачимо Донну в кущі гортензії, а Джиммі Стюарт ходить навколо нього, тримаючи її халат. Дражнить її, обіцяючи почати продавати квитки на це видовище. «Наволоч», — думаю я, але червонію, згадуючи ще гірші речі, які я говорила та робила Генрі vis á vis[39]

його одягу/оголеності. Та потім підкочує автівка, і Джиммі Стюарт кидає Донні халат. «У твого батька стався сердечний напад», — каже хтось у автівці, і він іде, навіть не озирнувшись. А Донна стоїть нещасна посеред листяного орнаменту. Мої очі на мокрому місці.

— Ісусе, Клер, та все нормально, він повернеться, — заспокоює Алісія.

Усміхаюся, і ми вмощуємося зручніше, щоб подивитися, як містер Поттер підбурює бідного Джиммі Стюарта, щоби той покинув коледж та зайнявся заощадженнями та позиками, на яких накладений арешт.

— Скотина, — резюмує Алісія.

— Скотина, — погоджуюся з нею.