Дружина мандрівника в часі

— Але ми вже знайомі! — манірно говорить Гелен.

Генрі стривожено дивиться на мене. Заперечливо хитаю головою, але Гелен хитро посміхається:

— Ну, може, й ні.

— Приємно познайомитися… Генрі.

Рут сором’язливо протягує Генрі руку. На мій подив, він якийсь час її притримує, а потім, ще до того, як я представила її, каже:

— Привіт, Рут.

Проте вона, наскільки по ній помітно, не впізнає його. Якраз тоді, коли до нас продирається Алісія, розпихуючи всіх довкола своєю віолончеллю, до нашої компанії приєднується Лаура.

— Приходьте завтра до мене, — запрошує вона. — О четвертій батьки їдуть на Багами.

Усі з радістю погоджуємося. Щороку, відразу після розпаковування різдвяних подарунків, батьки Лори їдуть у якісь тропіки. І щороку, тільки-но їхня автівка щезає за поворотом, усі ми злітаємося до неї. Розходимося з побажаннями «Щасливого Різдва!». Коли виходимо бічними дверима на стоянку, Алісія промовляє:

— Ех! Я так і знала!

Випало багато снігу. Світ, здається, переродився у все біле. Стою як укопана та споглядаю дерева й автівки через дорогу, що веде до озера, замерзлого, невидимого, на березі, який далеко внизу під бескидами. Генрі стоїть біля мене, чекає. Марк кличе:

— Ходімо, Клер.

І я йду.

Генрі: О пів на другу ночі заходимо в Медовларк-гауз. Усю дорогу Філіп вичитував Алісію за її «помилку» на початку «Тихої ночі». Вона покірно сиділа, дивлячись крізь вікно на темні будинки та машини. Ще по разів п’ятдесят бажаємо одне одному «Щасливого Різдва!». Відтак підіймаємося до своїх кімнат. Усі, крім Алісії та Клер, які зникають у кімнатці в кінці коридору на першому поверсі. Не знаю, куди подітися, імпульсивно йду за ними.

— Повний придурок, — заглядаючи за двері, чую слова Алісії.

У кімнаті красується величезний більярдний стіл, купається у яскравому світлі лампи, що висить над ним. Клер збирає більярдні кулі, Алісія ходить туди-сюди в тіні, на межі світла.

— Що ж, якщо ти навмисне його злиш і він злиться, тоді не розумію, чому ти так засмучуєшся, — резонно зауважує Клер.

— Він просто такий самовдоволений, — відповідає Алісія, розсікаючи кулаком повітря.

Кашляю. Вони підстрибують з несподіванки.

— О, Генрі. Дякувати Богу, це ти. Думала, що то тато, — каже Клер.

— Хочеш пограти? — пропонує Алісія.

— Ні, просто подивлюся.

Сідаю на невеличкий стілець, що біля столу.

Клер передає Алісії кий. Та намащує його кінчик крейдою, відтак різко розбиває. Дві смугасті кулі залітають у бокові лузи. Алісія забиває ще дві, а потім промахується. Отож, у неї комбінований дуплет.

— О-о! У мене проблеми, — каже Клер і заганяє першу, потім кулю номер два, яка балансувала на краю лузи. Наступним ударом вона відправляє биток у лузу, відразу за номером три. Алісія виймає обидві кулі та вибудовує свій удар. Без зайвих церемоній заганяє смугасті кулі.

— Куля вісім, бокова луза, — озвучує Алісія.

Гру завершено.

— Ой, — зітхає Клер. — Упевнений, що не хочеш грати? — Пропонує мені свій кий.

— Ну ж бо, Генрі! — закликає Алісія. — Хтось із вас хоче щось випити?

— Ні, — відповідає Клер.

— А що є? — запитую.

Алісія вмикає світло і в глибині кімнати виявляється чудовий старовинний бар. Ми з Алісією прямуємо туди, і — подумати лишень! — тут є все, що тільки можна уявити. Алісія змішує собі ром з колою. Спершу я гублюся перед такою розкішшю, але зрештою наливаю собі чистого віскі. А тут і Клер вирішує щось випити. Вона саме виколупувала з невеличкої формочки кубики льоду для свого «Калуа», коли відчиняються двері; ми всі завмираємо.

Це Марк.

— Де Шерон? — запитує Клер.

— Зачини двері, — командує Алісія.

Він зачиняє двері на ключ і проходить до бару.

— Вона спить, — відповідає, витягуючи «Гайнекен» із крихітного холодильничка. Відкорковує його та неквапливо йде собі до столу. — Хто грає?

— Алісія та Генрі, — поспішає відповідає Клер.

— Гм. А його попередили?

— Заткнися, Марку, — просить Алісія.

— Вона ж — Джекі Ґлісон під прикриттям, — запевняє мене Марк.

Повертаюсь до Алісії.

— Починаємо.

Клер знову розставляє кулі. Алісія розбиває. Віскі оповило усі мої нервові закінчення, усе для мене зараз чітко й зрозуміло. Кулі розходяться, наче феєрверк, відтак складаючись у новий візерунок. На краю лузи хитається номер тринадцять, що потім залітає.

— Знову смугасті, — констатує Алісія й забиває номери п’ятнадцять, дванадцять та дев’ять. Затим погана позиція куль змушує її спробувати забити нереальний дуплет.

Клер стоїть на межі світла. Її обличчя заховане в тіні, але тіло виходить з пітьми, руки перехрещені на грудях. Перемикаю увагу на стіл. Минає трохи часу. Легко забиваю другу, третю та шосту, а потім шукаю, яку ж іще забити. Перший номер якраз перед кутовою лузою з протилежного краю столу, і я відправляю биток на номер сім, утім, він забиває перший номер. Номер чотири йде в бокову лузу дуплетом і вдало рикошетить номер п’ять у задню лузу. Дрібничка, однак Алісія аж присвистує. Номер сім закочується без проблем.

— Вісімка в куток, — вказую своїм києм, і куля закочується.

Навколо столу видихають.

— О, це було прекрасно, — визнає Алісія. — Давай ще.

Клер усміхається у темряві.