Дружина мандрівника в часі

— Але… чому ми ніколи не чули про нього? Не розумію, чому все це було такою таємницею? Ти могла мені розповісти.

— Ти дещо знала, — розумію, що щось не те кажу.

— Це не те саме, що розповісти мені, — у Гелен ображений вираз обличчя.

— Знаю. Вибач.

— Гм.

— То як це було?

— Ну, він на вісім років старший від мене.

— То й що?

— Коли мені було дванадцять, а йому двадцять, це було проблемою.

Не згадуючи вже, коли мені було шість, а йому сорок.

— Однаково не в’їжджаю. Можу зрозуміти, чому ти не хочеш, щоби твої батьки знали, що ти гралася в Лоліту й Гумберта Гумбертовича. Але не розумію, чому ти не могла розповісти нам. Ми би повністю були на твоєму боці! Ми стільки витратили часу, шкодуючи тебе та хвилюючись за тебе, постійно дивувалися, чому ти така монашка… — Гелен мотає головою, — а ти он яка, постійно перепихалася зі своїм бібліотекарем Маріо…

Нічого не можу з собою вдіяти: червонію.

— Я не перепихалася з ним постійно.

— Ой, не треба…

— Справді! Ми чекали, поки мені виповниться вісімнадцять. Ми зробили це на мій день народження.

— Навіть якщо так, Клер… — починає Гелен, але чутно гучний стукіт у двері, і низький чоловічий голос гукає:

— Дівчата, ви вже впоралися?

— Ми ще продовжимо, — шипить до мене Гелен, коли виходимо з ванної кімнати під аплодисменти п’ятьох хлопців, що вишикувались у коридорі.

Генрі знаходжу на кухні. Він терпляче вислуховує, як один із качків, несусвітніх друзів Лаури лепече щось про футбол. Зустрічаюся поглядом з його дівчиною, білявкою, з носом-ґудзиком, і вона відтягує його до випивки.

— Дивися, Клер, — юні панки! — каже Генрі.

Дивлюся туди, куди він показує, й бачу Джоді, чотирнадцятирічну сестру Лаури, та її хлопця, Боббі Гардґроува. У Боббі зелений ірокез і повністю порізана футболка, на якій повно шпильок.

Джоді намагається наслідувати Лідію Ланч, але натомість схожа на єнота з потріпаною зачіскою. Та й загалом, у них такий вигляд, наче замість різдвяної вечірки вони прийшли на вечірку на Геловін. Вигляд у них жалюгідний, але вони готові оборонятися.

Та Генрі не вгамовується.

— Вау, скільки їм? Десь по дванадцять?

— Чотирнадцять.

— Добре, чотирнадцять, від дев’яносто першого, вони десь… о, Боже, вони ж народились у 1977 році! Який я старий! Мені треба ще випити.

Кухнею проходить Лаура, тримаючи тацю зі скляночками з кольоровим алкогольним желе. Генрі бере собі два й один за одним дуже швидко їх спустошує, після чого корчить смішну гримасу.

— Фу, яка гидота.

Сміюся.

— Як думаєш, що вони слухають? — запитує Генрі.

— Не знаю. А чому би тобі не підійти до них і не спитати?

— Ой, не можу. Я їх налякаю, — стривожено кидає він.

— Думаю, що ти сам злякаєшся.

— Може, й правду кажеш. Вони такі ніжні, молоді та зелені, як молодий горох, чи щось таке.

— А ти колись одягався, як вони?

— Та ти що? — саркастично фиркає Генрі. — Звісно, ні. Та дітвора переймає манеру британських панків. А я — американський панк. Ні, колись я більше був подібний до Річарда Гелла.

— Чому би тобі не піти й не побалакати з ними? Вони, здається, нудьгують.

— Ти повинна піти зі мною та представити мене, але тримайся за мою руку.

Обережно йдемо через усю кухню, ніби Леві-Строс наближається до канібалів. У Джоді та Боббі отой бойовий, чи навіть больовий, вигляд, який буває в оленів на каналі «Природа».

— Гей, привіт, Джоді, Боббі.

— Привіт, Клер, — вітається Джоді. Я її знаю усе своє життя, але вона чомусь знітилася. Напевне, цей нео-панківський прикид — ідея Боббі.

— Нам здалося, що вам, е-м-м… нудно. Тому вирішила познайомити вас із Генрі. Йому подобається ваше… м-м-м… вбрання.

— Привіт, — вітається Генрі, неабияк зніяковівши. — Мені цікаво, тобто я хотів би знати, що ви слухаєте.

— Слухаємо? — повторює Боббі.

— Ну, розумієте, — музику. Якою ви цікавитеся музикою?

— Ну, — пожвавлюється Боббі, — «Sex Pistols», — каже і замовкає.

— А, ну так, — киваючи головою, погоджується Генрі. — А «Clash»?

— Так. І… «Nirvana».

— «Nirvana» — класна, — знову погоджується Генрі.

— «Blondie»? — питає Джоді таким тоном, наче її відповідь завідомо невірна.

— Мені подобається «Blondie», — озиваюсь я, — а Генрі подобається Дебора Харрі.

— «Ramones»? — питає Генрі. Вони кивають в унісон. — А як на рахунок Петті Сміт?

Джоді з Боббом не розуміють.

— Іґґі Поп?

Боббі хитає головою.

— «Pearl Jam», — пропонує він.

— У нас тут невеликий вибір радіостанцій, — вступаюся за них. — Їм ніде дізнатися про таку музику.

— А-а-а… — розуміюче промовляє Генрі й замовкає. Відтак: — Слухайте, а хочете, я складу вам список? Що послухати?

Джоді знизує плечима. Боббі ствердно киває головою, вигляд у нього серйозний та схвильований. Шукаю в своїй сумочці папір та ручку. Генрі сідає за кухонний стіл, Боббі — навпроти нього.

— Добре, — каже Генрі. — Треба буде повернутися в шістдесяті, добре? Почнете з «Velvet Underground», з Нью-Йорку. А потім, ось тут, у Детройті, — «МС5», Іґґі Поп та «Stooges». Потім знову в Нью-Йорк, там уже — «New York Dolls» та «Heartbreakers»…

— Том Петті? — вставляє Джоді. — Ми про нього чули.

— М-м, ні, це зовсім інша група, — тлумачить Генрі. — Майже всі вони померли у вісімдесятих.