Читаем Дружина мандрівника в часі полностью

Дружина мандрівника в часі

— Але ж він твій тато!

— Те, що ти робиш, щоб роздратувати свого тата, — це дрібниці в порівнянні з тим, що коїмо один одному ми, — сумно всміхаюся.

— Наприклад?

— Наприклад ті випадки, коли він не впускав мене до квартири, за будь-якої погоди. Наприклад тоді, коли я викинув його ключі від машини у річку. Отак.

— Чому ти так робив?

— Не хотів, щоби він розбив свою машину. Він був збіса п’яний.

Алісія, Марк та Клер дивляться на мене й кивають головами. Вони все правильно розуміють.

— Час спати, — каже Алісія, і ми розходимося з кухні, кожен у свою кімнату, не промовивши більше ані слова, окрім «До побачення!».

Клер: На моєму будильнику нині 3:14. Я щойно зігрілась у своїй холодній постелі, аж тут відчиняються двері й дуже тихо прокрадається Генрі. Відкидаю ковдру, він заскакує. Поки ми влягаємося, ліжко рипить.

— Привіт, — шепочу.

— Привіт, — шепоче у відповідь.

— Не дуже хороша ідея.

— У моїй кімнаті дуже холодно.

— Ой! — приглушено скрикую, коли Генрі торкається мого носа.

Пальці у нього крижані. Розтираю їх долонями. Генрі заривається глибше у ковдри. Притискаюсь до нього, намагаючись зігрітися.

— Ти в шкарпетках? — тихо запитує.

— Так.

Він спускається вниз та стягує їх з мене. За кілька хвилин чутися {чується} багато скрипу та наших «ш-ш-ш!»; ми обоє вже голі.

— Куди ти потрапив після того, як вийшов з церкви?

— До своєї квартири. Десь на п’ять хвилин, через чотири дні від сьогодні.

— Чому?

— Втомлений. Напружений. Я так гадаю.

— Ні, чому туди?

— Не знаю. Якась несправність. Керівники повітряних подорожей у часі вирішили, що там я прикрашу собою обстановку. Мабуть, — відповідає Генрі, занурюючи руку в моє волосся.

На вулиці світлішає.

— Щасливого Різдва, — шепочу.

Генрі не відповідає. А я лежу в його обіймах та думаю про сонмище ангелів, слухаю його розмірене дихання та биття власного серця.

Генрі: З самого рання йду в туалет. Стою у ванній кімнаті Клер, сонно відливаю біля нічника з зображенням феї Дінь-Дінь, аж раптом чую дівочий голос:

— Клер?

Ще до того, як уторопав, звідки лунає голос, відчиняються двері, що, як виявилося, не ведуть до комірчини, як я собі раніше думав. Переді мною стоїть Алісія. А я — у чому мати народила.

— Ой, — шепоче вона, а я із запізненням хапаю рушник та намагаюся прикритись.

Вона так само раптово зникає у своїй кімнаті, як і з’явилася.

Клер:

Дрімаючи, слухаю, як прокидається будинок. Нел уже на кухні, щось собі наспівує та гримить каструлями. Хтось проходить коридором повз мої двері. Кидаю поглядом на Генрі — він усе ще міцно спить. І раптом розумію, що, поки ніхто не бачить, потрібно швидше позбутися його.

Вивільняюсь від Генрі та ковдри й акуратно вибираюся з ліжка. Підбираю з підлоги нічну сорочку. Просовуючи у неї голову, чую Ету:

— Клер! Прокинься та співай! Різдво! — встромляє голову в кімнату.

Чую, як Алісія кличе Ету. І коли вистромлюю голову зі своєї нічної сорочки, Ета вже розвертається на крик Алісії. Повертаюсь до ліжка, а Генрі вже немає. На килимку лежать його піжамні штани, ногою засовую їх під ліжко. У своєму жовтому банному халаті заходить Ета, її коси лежать на плечах. Лепечу: «З Різдвом!», а вона відказує мені щось про маму. Проте мені важко її слухати: усі думки про те, щоб Генрі не матеріалізувався зараз отут перед Етою.

— Клер? — кромсає мене поглядом Ета.

— Що? О, вибач. Досі сплю, мабуть.

— Кава внизу.

Ета застеляє ліжко. Якась спантеличена.

— Я застелю, Ето. Можеш повертатись на кухню.

Ета стає з іншого краю ліжка. У кімнату зазирає мама. Має чудовий вигляд. Після нічної бурі вона спокійна та безтурботна.

— З Різдвом, люба!

Підходжу до неї та лагідно цілую у щоку.

— З Різдвом, мамо!

Так важко на неї сердитися, коли вона — моя мама, моя рідна, мила мама.

— Ето, спустишся зі мною? — просить мама.

Ета збиває подушки, і подвійний відбиток наших голів зникає. Вона дивиться на мене, здивовано підіймаючи брови, проте не промовляє ані слова.