Дружина мандрівника в часі

Генрі: Після вчорашнього неабиякого нервування Різдво на диво спокійне. Збираємося біля ялинки, дещо збентежені, у халатах і капцях. Розгортаємо подарунки та щось радісно вигукуємо. Після взаємних бурхливих виявів подяки, йдемо снідати. Настає тимчасове затишшя, після якого всі частуються різдвяною вечерею. Дуже хвалять Нел та омарів. Усміхнені, з хорошими манерами, у всіх чарівний вигляд. Ми — взірець щасливої родини, наче реклама для типових буржуа. Ми уособлюємо все те, чого я завжди так прагнув, коли разом із татом, містером та місіс Кім сидів на Різдво у ресторані «Щасливий Казанок» і вдавав, що мені все подобається, а дорослі стурбовано спостерігали за мною. Але навіть коли після вечері ми відпочиваємо у вітальні, відкинувшись у кріслі, ситі, нагодовані, дивлячись по телевізору футбол та читаючи книжки, які перед тим подарували одне одному, та намагаючись розібратися у тих подарунках, яким потрібні батарейки чи комплект інструментів, однаково відчувається якась напруга. Наче десь, у якійсь віддаленій кімнаті підписують документ про призупинення бойових дій, і всі сторони конфлікту намагаються слідувати йому, щонайменше до завтра, щонайменше доти, допоки не привезуть нову партію бойових припасів. Усі чимось зайняті, але вдаємо, що розслаблені, видаємо себе за ідеальну матір, батька, сестер, брата, коханого хлопця, наречену. Всі зітхають з полегшенням, коли Клер дивиться на годинник, підривається з канапи та виголошує:

— Ходімо. Час іти до Лаури.

Клер: Коли приїжджаємо до Лаури, вечірка вже триває на повну силу. Генрі напружений та блідий. Тільки-но знімаємо верхній одяг, Генрі рушає за алкоголем. Я все ще якась сонна від вина, що ми пили за вечерею, тому хитаю головою, коли він запитує, що я питиму. Приносить мені колу, а сам тримається за своє пиво, наче за баласт.

— Ніколи, за жодних обставин, ніколи не залишай мене. Я не зможу подбати про себе, — вимагає Генрі, дивлячись через моє плече.

Не встигаю навіть повернути до нього голову, як Гелен уже біля нас. Настає коротке, проте незручне мовчання.

— Отож, Генрі, — починає Гелен, — ми чули, що ти — бібліотекар. Але ти зовсім не схожий на бібліотекаря.

— Власне, я демонструю нижню білизну від Кельвіна Кляйна. Усі ці бібліотекарські штучки — просто прикриття.

Ще ніколи не бачила Гелен такою зніяковілою. Шкода, що не було при собі фотоапарата. Втім, вона швидко опановує себе, поглядом змірює його з голови до п’ят і всміхається:

— Добре, Клер, можеш залишити його собі, — промовляє.

— Яке полегшення, — кажу їй, — бо я десь загубила чек.

На нас налітають Лаура, Рут та Ненсі, на вигляд — рішуче налаштовані, й починають сипати питаннями: як ми з Генрі познайомилися, чим він займається, у якому коледжі навчався, бла-бла-бла. Ніколи не думала, що коли ми з Генрі нарешті опинимося разом на людях, це настільки псуватиме нерви й буде нудно. Знову налаштовуюсь на потрібну хвилю лише тоді, коли чую слова Ненсі:

— Якось дивно, що тебе звати Генрі.

— О, а чому це? — запитує Генрі.

Ненсі починає розповідати йому про нічний дівич-вечір у Мері Крістіни, коли дошка для спіритичних сеансів показала, що я вийду заміж за хлопця на ім’я Генрі. Генрі вражений.

— Це правда? — запитує мене.

— Е-е, так, — раптом дуже захотілося до вбиральні. — Перепрошую, — відриваюся від групи, ігноруючи благальний погляд Генрі.

Коли піднімаюся сходами, Гелен біжить услід за мною. Мені довелося зачинити двері ванної кімнати якраз перед її носом, а то б вона була вже там.

— Клер, відчини, — вимагає вона, крутячи клямку.

Не поспішаю, роблю свою справу, затим мию руки, підмальовую губи.

— Клер! — гугнявить вона. — Спущуся і розповім твоєму хлопцеві про всі ті мерзенні речі, які ти коїла колись у своєму житті. Відчини негайно две… — не встигає договорити вона, бо я відчиняю двері й Гелен мало не падає у кімнату.

— Гаразд, Клер Ебшир, — погрозливо промовляє Гелен.

Зачиняє двері. Сідаю на край ванни, а вона спирається на умивальник, нависаючи наді мною на своїх шпильках.

— Зізнавайся. Що насправді відбувається між тобою та цим Генрі? Ти стояла та вішала нам на вуха велику купу локшини. Ти ж не три місяці тому з ним познайомилася? Ти знаєш його вже багато років! Чому такий секрет?

Насправді, я навіть не знаю, з чого почати. Розповісти Гелен правду? Ні. Чому ні? Наскільки я знаю, Гелен лише раз бачила Генрі, зараз він не надто відрізняється від себе тодішнього. Я люблю Гелен. Вона сильна, вона божевільна, і її важко обдурити. Але я впевнена, що вона би не повірила, якби я їй сказала: Гелен, це — подорож у часі. Щоб у це повірити, потрібно це побачити.

— Добре, — кажу, збираючи докупи думки. — Так, я знайома з ним уже багато років.

— Як багато?

— З шестирічного віку.

Очі в неї викочуються з орбіт, як у героя мультиків. Сміюся.

— Чому… як так… гаразд, а скільки ти вже з ним зустрічаєшся?

— Не знаю. Був такий період, коли все було якось на межі. Але нічого не відбувалося, ну, розумієш. Тобто Генрі — порядна людина з непохитними принципами, він не хотів розбещувати дитину, тому я просто безнадійно божеволіла від нього…